У день уродин Митрополита Андрея Шептицького, 29 липня, Громадська рада «Святий Юр» завершила річний цикл культурно-виховних акцій в молодіжному середовищі під загальною назвою «Свято української молоді» та гаслом «Андрей Шептицький – це Україна: будівничий, князь, лідер!». Цього року святкування відбулось уже вдруге і стало своєрідним підсумком діяльності святоюрського товариства. У цій масштабній праці, яка здійснюється виключно на громадських засадах, очевидно, були свої більші чи менші здобутки. Та найголовнішим вислідом стало те, що від часу створення у 2014 році, на гребені боротьби за пам’ятник Андреєві Шептицькому в королівському Львові, товариство «Святий Юр» зуміло віднайти свій важливий для Церкви та нації сегмент праці і отримати перші вагомі результати. Про них більш детально висвітлювалось у попередніх репортажах.

Цьогорічне свято-підсумок складалося з кількох важливих автономних блоків, які все ж були скріплені єдиним лейтмотивом – прославою праведного Митрополита Андрея. А практичною метою такої прослави, як рівно ж і в усіх попередніх акціях, була християнська та національна формація молоді.

Розпочалося свято Божественною Літургією в соборі святого Юра, яку очолив єпископ-помічник Львівський Володимир (Груца), та освяченням меморіальної таблиці священикові УГКЦ і невтомному трудівникові на ниві національного пробудження Галицької України Маркіянові Шашкевичу. Для українців це велична і знакова постать, особистість, з когорти тих, свідомих свого покликання Господом до земного життя і невтомних трудівників на столоченій численними чужинцями та зайдами народній ниві, які не дали розчинитись поміж сусідами давній, великій і славній українській нації. То ж зрозуміло, що усі окупаційні режими при першій-ліпшій нагоді намагалися нищити в свідомості народу будь-яку згадку про цього будителя українського духу. В листопаді 1911 року в 100-літній ювілей о. Маркіяна в Західній Україні було здійснено чимало святкових заходів, серед яких – освячення меморіальної таблиці видатному поетові і священикові на вході до собору святого Юра у Львові. Проте ненависний до всього українського московитський окупаційний режим, лиш тільки підбивши західну частину українських земель, у 1914 році знищив цю таблицю. Як вона виглядала, на сьогодні достеменно невідомо; зберігся лише загальний словесний опис у часописі «Діло» за 6 листопада 1911 року.

Оскільки відновити у первісному вигляді пам’ятний знак о. Маркіяну було неможливо, Громадська рада «Святий Юр» прийняла рішення про виготовлення нової меморіальної таблиці. Увесь процес її проектування, встановлення та відкриття відбувався без зайвого розголосу, позаяк цей чин, попри те, що став подією у культурному житті Львова, в першу чергу був «сплатою боргу» нинішнього покоління перед о. Маркіяном. І все ж на освячення прибуло чимало людей. Виготовлення таблиці мистці зробили у борг, тому питання оплати матеріалів і праці досі залишається актуальним. Найактивнішим промотором справи фінансування пам’ятного знаку став Союз Українок, який зібрав левову частку наявних на сьогодні коштів. Ось чому Громадська рада «Святий Юр» звертається до української інтелігенції, влади та політикуму, усіх, для кого небайдуже ім'я о. Маркіяна Шашкевича, долучитися до справи увіковічення цього вірного сина Української Церкви та Української Нації.

Святкування ж праведного Митрополита тривали впродовж усього світлового дня. В рамках свята відбувся шаховий та міні-футбольний турніри на кубок Андрея Шептицького, конкурс малюнків, спецпогашення конверту та Власної поштової марки, присвячених Митрополиту Андрею (реалізовано за ініціативи ТМ «Юрашки»), виступи учасників науково-практичної конференції «Андрей Шептицький – це Україна: будівничий, князь, лідер», відвідини учасниками й гостями крипти собору святого Юра, міських музеїв, святковий концерт колективів та індивідуальних виконавців з усієї України і, як це уже увійшло в традицію, нагородження учасників цього дійства.

Перелік жертводавців від Союзу Українок на відновлення меморіальної таблиці о. Маркіяну Шашкевичу:

До Союзянок долучилась також Громадська рада «Святий Юр».

Пригадується як в одному з краєзнавчих інтерв’ю довелось почути таку історію. Одного разу, ще в 1930-х роках, в поблизькому до Львова галицькому селі українці на завершення святкувань заспівали «Ще не вмерла» на що присутній поблизу поляк іронічно зауважив «о, душу і тіло – то напевне, а пєнєндзи (тобто горші) – то ніґди». Сподіваємось, що цей сарказм не просто безпідставний, але ані в даному випадку, ані в усіх подальших національних акціях ніколи не справдиться. Про відкриття меморіальної таблиці о. Маркіяну знає уже багато людей, зрештою на її посвяченні були присутні та на її фоні виступали і фотографувались чимало осіб. Та мабуть мало хто поінформований про те, що станом на сьогоднішній день все ж бракує коштів, щоби покрити усі видатки пов’язані з її виготовленням та встановленням. Тому складаємо щиру вдячність усім жертводавцям, які уже відгукнулись на заклик Союзу Українок і очікуємо, що цей перелік невдовзі доповниться як іменами простих мешканців Львова і України, так і представниками бізнесу, влади, політикуму.

Високодостойна Українська Спільното!

Маємо велику честь бути причетними до увічнення пам'яті про високий чин славного сина України, визначного поета, прозаїка, перекладача, громадсько-культурного діяча, одного зі засновників "Руської трійці", речника національного відродження в Галичині, глибокого мислителя,  мудрого проповідника й саможертовного служителя нації отця Маркіяна Шашкевича. Духовне зерно, що його посіяв на письменницькій ниві цей великий національний сподвижник, дбаючи про просвіту свого народу, плекання і збереження рідної мови, цілі століття наснажує й живить свідомість багатьох українських поколінь. Бо за своєю глибокою буттєвою суттю воно ‒ непроминальне. Як і непроминальним у культурно-інтелектуальній скарбниці українства є безцінний творчий здобуток «Руської трійці» ‒ перший західноукраїнський альманах "Русалка Дністровая", який побачив світло денне 180 років тому. Ця першокнига українською мовою стала, за Франковими словами, «явищем наскрізь революційним» в сенсі пробудження національної свідомості рідного народу.

1836 року на величне свято Покрови у соборі Св. Юра Маркіян Шашкевич виголосив проповідь українською мовою, хоч перед тим змушений був подати ректорові текст польською, бо інакше йому б не дозволили стати перед амвоном. Ця подія засвідчила високий патріотизм й саможертовність отця Шашкевича на благо української ідеї, а для галицьких русинів стала важливим усвідомленням власної національної ідентичності.

Тому гідним пошануванням й водночас увічненням жертовного чину о. Маркіяна Шашкевича стане відновлення меморіальної таблиці на фасаді собору Св. Юра у Львові. Ця акція матиме особливо символічну, історичну та спадкоємну значущість, адже свого часу ініціатором встановлення меморіальної таблиці з нагоди 100-ліття від дня народження о. Маркіяна Шашкевича виступив сам великий митрополит Андрей Шептицький. Та, на жаль, цей пам’ятний знак двічі нищили жорстокі окупаційні режими. Тому відновити його - є справою національної честі кожного свідомого українця.

Задля встановлення історичної справедливості та збереження нашої національної пам’яті Союз Українок України закликає бодай найменшою лептою віддати борг великому Українцеві     о. М. Шашкевичу як вдячність за можливість слухати духовні проповіді українською й щасливо утверджувати Україну!

З пошаною і заздалегідь з вдячністю,

голова ВГО Союз Українок    Ореслава Хомик

P.S. Подаємо п/р Благодійного фонду «Святий Юр»,  на який  перераховувати кошти  ЄДРПОУ 39620025, п/р 26006301369035  Львівське обласне управління АТ «Ощадбанк»   Код банку 325796.   З  позначкою «Для   відновлення меморіальної таблиці о. Маркіянові Шашкевичу».

Інформацію про перераховані кошти просимо надіслати на  ел.адреси:  gbrunets@ukr.net   та oreslava_khomyk@ukr.net     

Подаємо конт.тел. 067 728 96 78 - Ореслава Хомик та  098 219 39 17 - Григорій Брунець. 

Промова Ексцеленції

митрополита графа Андрея Шептицького

(Газета ДІЛО, ч. 247, 6.11.1911 р.)

Рідко кому дано в довгі літа по смерті збирати знов біля свого гробу представників цілого свого народу. Великі заслуги, великий талант, навіть великі діла на те не вистарчають. І великих людей могили коротко по їх смерті присипає порох забуття.

Стоячи над гробом Маркіяна Шашкевича кожний з нас певний, що цеї могили руський нарід не забуде через довгі століття, кожний чує, що ми тут зібралися не лиш на те, щоб звеличати великого поета, заслуженого для церкви і вітчини робітника. Нас зібрала днесь велика ідея, котрої Маркіян був неначе прапором. Ся гадка, що перед літами була могучим товчком цілого нашого народного відродження, є днесь іще для нас всіх і на віки остане керницею живої цілющої води, що зрошує лани нашого церковного і народного життя і все відсвіжує зелень надії на будуче.

Щоб здати собі справу з того, яким генієм був Маркіян, треба нам перенестися в ті давні часи.

Нарід дрімає в неволі панщини, світської інтелігенції нема, духовенство виховане на засадах йосифинізму. Нікому і не сниться о якійсь колись свободі, ніхто о свободі не сміє і говорити. Ніхто не думає, щоби дрімучий темний люд міг колись дійти до переважаючого впливу в якихось епохах нових державних устроїв, щоб мертві, як здавалося, маси могли пробудитися народом. Ніхто не підносить живої могучої гадки. Загіпнотизовані неначе бюрократизмом не думали наші батьки о зближення до селянства, над котрим однак працювали з великим не раз пожертвованєм.

Не бракувало в тім поколінні священиків, що попередили Маркіяна, людей вищої інтелігенції, європейської культури; були між ними люди прямо великі наукою, організаційним змислом, талантом кермованя публічних справ. Але не було чоловіка, котрий видів будучність і вказував дороги будучності. Було в культурі наших людей в тих часах щось не щирого,щось офіціяльного, щось формального, щось мертвого. То були покоління що без надії клалися в гріб – послідні свого роду і свого типу.

При тих відносинах піднести прапор новий, кинути іскру нової великої гадки, на се потреба було великої душі, великого апостола, чоловіка що «від Бога посланий» став би великаном грядучим уперед і ведучим уперед весь народ. Тим апостолом для галицької Руси став Маркіян Шашкевич. Молодий, слабонький, умираючий на сухоти парох в убогім селі був однак великим апостолом і провідником народу. Формалізмови мертвої бюрократії минувших поколінь протиставив не план реформатора, не розмах агітатора, не мудрість політика, а простоту і щирість доброго сільського священика. Його апостольський дух, його священича ревність вказували йому, що душпастир мусить трафити до сердець вірних, а щоби трафити до сердець своєю проповіддю, треба до людей промовляти їх бесідою. Гадка покірненька, без шуму, без претензії, сталася однак підставою нашого народного відродження. Ми днесь розуміємо, що се гадка апостольська примінювана від апостольських часів в проповіданню євангелія, в душпастирській праці. Але на Руси в першій половині XIX ст. сего не розуміли. Ми тепер знаємо з власного щоденного досвіду, що до людських душ не можна трафити лиш сею дорогою, що зі взглядів душпастирських євангельських треба до народу промовляти його бесідою, і не лиш бесідою треба добирати його способів говореня, його образів, порівнянь вийнятих з уст народу. Ми се знаємо і розуміємо, чому першою школою проповідничої форми се розговори, оповідання, передання, пісні підслухані від тих простих і неписьменних, поміж котрими однак частіше знайдуться правдиві артисти в уживаню слова, чим поміж нами, що кінчили школи. Аж дивно що тоді ніхто з наших батьків сего не розумів. Я сказав би аж встидно, якщо би Євангеліє не було переповнене від таких гадок, котрих довгі не раз покоління «видяще не видять» (дивлячись не бачать), аж прийде геній, котрий в старих переданнях находить скарби животворної гадки.

Що Маркіян, уживаючи бесіди народу, був великим естетом лінгвістом, поетом не мені в се входити. Не буду також розводитися над тим, як ревним був, побожним святим священиком. Зверну лиш Вашу увагу мої Панство на одну іще сторону Маркіянової ідеї, що прямо і виразно не висказана в його творах єсть однак дном його душі, тлом його цілої творчости.

Зворот до народної бесіди, був лиш внішним знаком – символом, сказав би я, іншого звороту, більше внутрішнього – і для того укритого, менше свідомого, але більше геніального і житєдайного звороту до культури народу – до сеї культури несвідомої, неписьменної; котрої ми інтелігенти мало знаємо, котра однак всім нам дорога, бо своя, бо рідна, і не лиш дорога, а так потягаюча, як ніяка інша сила. Зворот Маркіяна до народу стався для Галицької Руси, а передовсім для нашого духовенства могучим голосом, на який днесь іще дрощ зворушення переходить нам по тілі: В народ! Днесь іще, з віддалення 60 літ і з кождим днем більше се слово стається прапором руського духовенства. Іти в народ, щоб підносити, боронити, просвічати щоб його спасати, за нього вмирати, се наш ідеал. Се праця духовенства – се історія нашого відродження. Значіння суспільного і економічного, яке тому слову надає наше покоління в Маркіяновнх творах не знайдемо, але без сумніву наша гадка, наша праця – праця – цілої руської інтелігенції чиж не є вона консеквенцією Маркіянової ідеї, чи не міститься в нїй?

Ціле наше народне відродження має сей характер: – повільного пробуджування народних мас; а сего характеру не мала би наша історія ХІХ століття, якщо би наш патріотизм не мав сеї ціхи, сего значіння і напряму в люд, в народ.

В руськім патріотизмі Галичан мало історичних традицій, мало державної політичної гадки, але за те на цілій лінії визначне характеристичне елементарне стремлінє: в народ! Всі маємо се поняття, що люд се наша сила, що праця для нього – наша задача, що його добро наша будучність.

Що Маркіян був першим котрий сю дорогу вказав більше життям своїм і діланєм як словом – в тім треба подивляти його геніальність, інтуїцію, що на кільканайцять літ на перед видить прямо те, до чого нарід іде.

Нам днесь легко зрозуміти, що віддалятися від люду, се єсть сказувати себе на смерть, що в його руках життя, що треба нам до народу зближатися, іти в нарід, щоб його піднести, не щоб утверджувати в нім те, що в нім може злого, що треба йому давати те, що маємо доброго а не відбирати йому то, що доброго він має, і не накидати йому те, що у нас злого або не відповідає його потребам, його душі, його життю. – Се днесь добре знаємо і розуміємо, як конечною річчю знати нарід. Але днесь ще не раз не вміємо трафити в сю міру, коли зближення до народу, іще не перестає бути життєвим впливом – не стає іще самою цікавістю фольклориста, – днесь іще часом трудно відчути більше чим порозуміти, що можна, що треба, що вже не годиться живому організмові нашого люду давати або відбирати.

Маркіян знову чи незвичайно субтельною інтуїцією, чи високим естетичним змислом, чи апостольським духом, що всюди каже добра улюбленого шукати, є типовим класиком між писателями, котрі з уст люду училися бесіди, ніколи тривіальним, не уживає майже ніколи слів, котрих не уживає нарід.

Що сей, котрий в Галичині перший до люду звернувся, був священиком, добрим, ревним, побожним священиком се наша слава, з того днесь ми священики гордимося; але се знаменне і в теперішній добі. .

Хотіти рішати о культурі о долі руського народу без руського священика, се така сама доктрина, віддалена від життя. перенесена десь з іншого світу, як та друга, котра хотіла би о народній бесіді і культурі без народу, без люду рішати.

Стоячи днесь над гробом того священика, що в праці для народу положив молоде життя а так могуче вплинув на його долю, якже не спімнути о тих довгих рядах і численних поколіннях руських священиків, що не раз при недостатку, при трудностях і клопотах, однак так вірно і щиро ділили все долю руського селянина. Жертвою, трудом цілого життя, не раз майном, а завсігди щирою доброю радою, і завсігди готовою поміччю, а при тім так як сей Маркіян, з простотою дитини і з ревністю апостола, всюди ставав сільський руський священик до бою чи до праці, де лиш сього вимагала потреба руського народу. Якже не тішитися, що днесь над гробом Маркіяна, навіть ті, що воліли би не видіти священиків в народних торжествах, мусять признати, що якщо наш нарід в тисячолітній недолі і долі не стратив своєї мови і культури, якщо діждався світлої епохи відродження, якщо має поважні – Богу дякувати – ряди інтелігенції, котра його хвалою і силою, то не малу в тім заслугу мають ті наші священики, що як Маркіян ціле життя боролися з противностями і десь з позичених грошей видавали якусь хосенну для народу книжечку, і послідний гріш на народні видавали цілі, щоби в тридцять котрімсь році життя вмирати на сухоти.

Але якщо могли при слабих силах віддавати великі услуги народові, якщо могли самі під тягарем упадати, а однак нарід вести до ліпшої будучності, то лишень для того, що були, що суть учениками Того, котрий в 33-тім році життя по довгих трудах і боротьбі, по житті убогім, але переповненім надлюдських жертв і зусиль життя за нарід поклав на Голгофі.

І якщо днесь, стоячи вад гробом Маркіяна, маємо неначе почуття, що хоча й в могилі спочивають мертві кости, дух його живе і живе його ідея. Якщо днесь мимо волі могилу, над котрою стоїмо, уважаємо за символ життя більше чим за знак смерті, то в великій части для того, що гріб ученика, християнина, апостола все здалека подібний до гробу Учителя, з котрого людськість від віків і во віки черпає все божественну силу до божественного вічного життя.