Минулого разу ми говорили про життя і мученицьку смерть святого папи Климента. Сьогодні у першій частині передачі будемо говорити про його мощі. А у другій — про початки християнства на Русі.

Після того, як святий Кирило у 861 році віднайшов мощі святого Климентія Папи, вони були урочисто покладені у катедральному соборі в Херсонесі. Там вони пролежали менш ніж сто років.

Прослухати аудіоверсію історичного матеріалу можна тут.

У 987 р. у Візантії розпочалося повстання проти влади імператора Василія ІІ. Він опинився у безвихідній ситуації. Щоб вийти з неї — звернувся по допомогу до київського князя Володимира. Той надіслав йому військо і заколотники були розбиті. Взамін за свою допомогу Володимир потребував сестру імператора, що мала стати його дружиною. Той погодився, та коли дійшло до справи — відмовився її видавати Володимиру. Той, зрозумівши це, зібрав своє військо і вирушив до Херсонесу. Невідомо як би закінчився цей похід, якби не зрада людини, якій всі довіряли у місті. Ним був священник Анастас. Той вирішив, що перехід до табору Володимира обіцяє йому великі перспективи, тому випустив стрілу з міських стін у бік позицій вояків київського князя. До стріли була прикріплена записка, де вказувалося розташування міського водогону. Князь зрозумів задум Анастаса і наказав його перекрити. Місто без води було приречене на швидке падіння. Володимир здобув його та сплюндрував. Анастас, очевидно, знав про мощі святого Папи Климентія і їх, разом з мощами святого Фіва, забрав з собою до Києва.

У Києві на час хрещення не було митрополита. Тому, як припускають історики, церковними справами тоді управляв той же Анастас. Потім, коли митрополичий престіл вже був обсаджений, Анастас став настоятелем Десятинної церкви, де і зберігалися мощі. Під час боротьби за київський престол між Святополком Окаянним та Ярославом Мудрим, Анастас у 1018 р. перейшов на бік першого і видав його союзникам полякам скарбницю, яку не встиг вивести Ярослав Мудрий перед втечею з Києва. Потім, коли поляки були змішенні тікати з столиці, Анастас приєднався до них, боячись помсти Ярослава Мудрого. Але мощей святого Климентія з собою не забрав. Вони залишилися у Десятинній церкві і були свідками ще багатьох спустошень Києва протягом XII-XIII ст. Зокрема, страшного 12 березня 1169 р., коли місто взяв і віддав на тридневне розграбування своїм воїнам Владимиро-Суздальський князь Андрій Боголюбський. Тоді майже всі київські церкви були пограбовані, зокрема і собор святої Софії та Десятинна церква. А Києва-Печерський монастир взагалі спалено. Але мощі Климентія-Папи залишилися у Києві.

Менш як за сто років прийшла нова біда зі Сходу: татаро-монголи. У 1237 р. хан Батий розпочав свій похід на Русь і вже в 1239 р. спалив Переяслав та Чернігів. У листопаді 1240 року татаро-монголи взяли Київ в облогу і в скорому часі, 6 грудня, вдерлися всередину міста. Останні захисники столиці сховалися у Десятинній церкві. Вони навіть почали копати підземний хід в бік Дніпра. Та монголи поставили стінобитні машини і за допомогою них знищили стіни храму, які поховали під собою киян. Тоді ж пропали і мощі святого Папи Климентія. Це була їх остання облога. Та незважаючи на такий сумний фінал, пам’ять про святого Папу Климентія залишалася в Церкві і ми вшановуємо його 25 листопада.

Далі ж приглянемося до того, як християнство торувало собі шлях на Русі. Які вибори стояли у цьому перед місцевою елітою, варягами та Рюриковичами?

Перші спроби виведення християнства на більшу площину на Русі відносяться до часів Аскольда. Тобто мова йде про другу половину IX ст. Проте, вони не були успішними через сильну поганську опозицію. До неї входили як місцеві племінні еліти, так і варяги, які були основою військової підтримки будь-якого князя, що правив у Києві. Аскольду ще коштувало життя. Княгині Ользі, яка обрала табір християн, це коштувало вже влади. Княгиня, у своїй зовнішній політиці, вперше звернула погляд на християнський Захід. У 959 році посольство від неї прибуло до короля Східного Франкського королівства Оттона І. Посли, серед іншого, звернулися до нього від імені княгині з проханням про допомогу у християнізації Русі. Короля це зацікавило. Він був людиною широкого політичного зору. Вже за декілька років по посольству Ольги він проголосить себе «імператором римлян і франків», а щодо слов’янського Сходу буде намагатися проводити християнізацію. Заради цього створить всупереч опору німецького духовенства Магдебурзьке архієпископство. Тож у 959 р. цей король доручив Бременському архієпископу Вільгельму взяти цю ініціативу під свій контроль. Той делегував місію з проповіді віри в Ісусу Христа монаху Лібіусу з монастиря святого Альбана у Майнці. Той був спеціально висвячений на єпископа для Русі. Але єпископ Лібіус помер у 961 р., так і доїхавши до Києва. Тоді новим єпископом було висвячено монаха Адальберта з монастиря святого Максиміна у Трірі. Він таки доїхав до Києва, але його місія виявилася невдалою. Язичницька опозиція повалила владу княгині Ольги і поставила київським князем Святослава, її сина. Той всеціло підтримував поганство і єпископу Адальберту довелося тікати з Києва. Він повернувся до Німеччини і очолив Магдебурзьке архієпископство. Ольгу, як вже зазначалося, не вбивали на відміну від Аскольда. Вона померла своєю смертю у 969 р. Її син Святослав навіть дозволив її поховати за християнським звичаєм. Запанував час поганської реакції.

Наступним київським князем, який поклав свої сподівання на християнську партію, був син Святослава — Ярополк. Але про нього будемо говорити наступного разу.