Я весь час роблю одне й те саме, то навіщо йти до сповіді? Навіщо регулярно стояти на колінах біля сповідальниці, як та старенька пані в кіно, яку священик запитав: «Те саме, дитино, як і два тижні тому, так?». Виглядає, немов продавець в магазині: «Чи це вже все, що пані хотіла?»… То чи потрібна така рутинна сповідь?

Це правда, що ми повторюємо свої помилки. Щозими я хворію на грип і мені дошкуляє ревматизм. Звісно, ​​ніколи не буває того самого грипу й того самого ревматизму… Так само я ніколи не повторюю ті самі дії, хоча маю ті ж самі недоліки.

І саме сповідь допоможе нам прийняти цю першу правду нашого життя, вона допоможе нам прийняти її як можливість, а не як неволю: ми повинні прийняти, що багато речей у житті повторюються знову і знову. Хто не хоче цього визнати, той не може жити. Це правда, що іноді нам дуже важко щодня виконувати ті самі завдання, повторювати ті самі дії, підкорятися одному ритму. Ми навіть не хочемо про це говорити.

Сповідь зовсім не виводить нас із цього стану, а навпаки утримує в ньому. Правда не дає нам ніякого штучного спокою сумління, а скоріше призводить до «оголення» самих себе та усвідомлення власної убогості. Водночас сповідь дає нам чудову можливість на все життя – присутність Христа та Його непорушну вірність перед обличчям нашого знесилення від повторення того самого.

Сповідаючись, ми погоджуємося жити разом із Христом. Ми хочемо, щоб Він був нашим постійним партнером у всьому, що ми робимо, партнером, якого ми знаємо, незмінним, непідвладним слабкості, втомі чи часу. Тільки з Ним наше існування може бути звільнене від тиску повторення того самого.

Ми інстинктивно уявляємо, що сповідь спрямована в минуле і що вона передусім полягає в тому, щоб звільнити нас від деяких тривог і відбілити те, що було. Але сповідь також має давати нам сили на майбутнє, бо це перш за все таїнство майбуття, відповідальності та можливості інтегрувати своє життя. Ми приходимо, щоб почерпнути з неї трохи сили – силу Христа, щоб у майбутньому повторити трохи менше того, що було. «Терпінням здобудете душі ваші» (пор. Лука, 21,19, – слово «терпіння» тут використовується також в значенні страждання, ред.).

Як паралітик

Чи означає те, що повторення одних і тих же помилок не досягає прогресу? Ми часто сприймаємо наше життя та прогрес так, як це роблять архітектори та підприємці: спочатку фундамент, потім перший поверх, потім підлога і нарешті дах. У такому випадку хрещення або навернення були б остаточно закладеними основами і, коли вони закладені, ми могли би переходити до чогось іншого.

Водночас сповідь пропонує нам поступ, суть якого полягає в тому, щоб постійно повторювати те саме – періодично визнавати ті самі гріхи. Як взагалі можна говорити про прогрес, коли вам доводиться повторювати одне й те саме знову і знову? А втім так, можливо, якраз сповідь змусить нас кардинально змінити погляди на поступ у житті. Справді, одного дня ми нарешті починаємо відчувати, що від християнина вимагається все одразу і що християнське життя не є послідовністю кількісних досягнень, що це не справа виконання одного за одним ряду обов’язків, які можуть пізніше бути забутими, але потрібно все краще виконувати всі ці обов’язки. Тоді ми розуміємо, що Бог очікує і вимагає від нас лише одного – а саме віддатися Йому «з усією довірою», «на шляху віри в Христа». І коли ми відкрили для себе, що таке навернення, що таке смерть і любов, тоді можемо сказати, що маємо все. Для цього потрібна лише одна проста, доступна любов. Вона вже потягне за собою – так би мовити, автоматично – всі інші зв’язані з нею якості: довіру до Бога, турботу про інших, терпіння тощо.

Ми хотіли б повністю навернутися раз і назавжди, так само як людина виходить з однієї кімнати в іншу. Бажаємо, щоб не було можливості повернутися до попереднього стану. Більш-менш так само ми схильні розуміти подружжя чи монаше життя як незворотне посвячення, яким воно насправді є в невидимому світі. Але такий стан самовіддачі, цілковитої, безповоротної доступності є станом блаженних на небі, а не людей на землі, де потрібно починати все знову і знову. Наприклад дайвер практикує один і той же рух, поки він не стане для нього природним, а не для досягнення якоїсь штучної досконалості.

Для людини, яка була паралізована і яка знову вчиться ходити, перші кроки будуть набагато важчими, набагато складнішими і такими, що вимагатимуть зусиль набагато більших, ніж проста і природна ходьба, якій він навчиться, повторюючи свої вправи. Давайте поміркуємо про дітей з певними видами інвалідності: вони знають, скільки довіри і терпіння їм потрібно мати, щоб відновити функцію пошкодженої частини тіла за допомогою відповідних вправ. Вони добре знають, що починати знову може мати великий сенс, що їхні щоденні зусилля можуть змінити все.

Я думаю про дівчину, яка шість років тому отримала важкі опіки. Відтоді вона щороку їздить на лікування в гори. У неї ще відкриті рани, тому процедури дуже болісні. Ця дівчина, однак, ніколи не скаржиться, щороку відвідує одного і того ж лікаря, проходить те саме лікування, починає все спочатку з надзвичайним терпінням і потихеньку рани загоюються, тканини регенерують, покращення стає все більш очевидним.

Що нам залишається робити?

Ми можемо запитати, що нам залишається робити тепер, якщо ми вже віддалися Богові? Вам просто доведеться починати все спочатку, тому що ми не ангели, і коли ми віддалися Богові, ми не можемо зробити це настільки свідомо, настільки глибоко і з такою внутрішньою відкритістю, що нам більше не потрібно повертатися до цього. Нам ніколи не залишається нічого іншого, крім того, що ми вже зробили: світло засяяло в темряві, і це світло має освітлювати ту саму темряву ще краще й постійніше. Сповідь є незамінним засобом перегляду та перевиховання.

Однак ми повинні визнати та погодитися, що невдачі та труднощі, з якими ми зазвичай стикаємося, не зникнуть миттєво. Нам завжди буде важко, якщо не неможливо, терпіти деяких неприємних людей, протистояти деяким спокусам або щодня приділяти час для молитви.

Наш поступ має бути зовсім іншим: він виявлятиметься в кожній миті, настільки схожій на попередню, яка дана нам для переходу від смерті до життя, хоча ми ще недостатньо перейшли від тієї самої смерті до того самого життя. Святість — це саме той перехід, який може статися в мить ока, який певним чином уже завершений для нас, але який через нашу людську природу ще не здійснився вповні. На жаль, ми не є ані св. Франциском Ассізьким, ані Шарлем де Фуко, ані св. Августином.

Від народження до народження

Кожна сповідь містить щось абсолютно нове – прихід Бога, нове народження. Дійсно, можна говорити про абсолютний початок. Навіть якщо після цього нам доведеться починати знову, це не означає, що ми повернулись назад (хоча іноді так буває), насправді ми повільно рухаємося від абсолютного початку до абсолютного початку, доки вічне життя не буде правити нами назавжди.

Коли ми йдемо до сповіді, відбувається наше навернення, яке саме по собі є чимось незворотнім, але воно відбувається у спосіб, пристосований до нашої слабкої природи; завдяки цим послідовним наверненням ми зможемо поступово досягти такого ступеня любові та усвідомлення, що все стане незворотним. Дія Таїнств не є безперервною, але водночас вона піднімається на вищий рівень. Сповідь має поступово нас «призвичаювати» до зустрічі з Богом, з Його життям і любов’ю, аж поки смерть нарешті остаточно не введе нас у коло Його світла.

Ось чому тут, на землі треба починати все спочатку. Це не означає, що ми досі робили лише помилки або що ми скасували все через свої помилки. Ми починаємо спочатку, тому що нам потрібно рости. Йдеться не про ріст, який починається з унікального і неповторного народження, а радше про ріст, який певним чином відбувається через послідовні народження, які стають дедалі більш частими; це питання постійного поглиблення зустрічі, щоб вона ставала все більш «оперативною», все більш реальною, щораз ефективнішою.

«Та коли звертається до Господа, спадає покрівець. Ми ж усі, мов дзеркало, відкритим обличчям віддзеркалюємо Господню славу й переображуємось у його образ, від слави у славу, згідно з діянням Господнього Духа» (2 Кор. 3, 16, 18).

Кожного разу нам дається все, ціле життя Бога і безмежна сила Христа, і водночас усе пристосовано до поточного етапу нашої подорожі, як хліб і вино – щоденний пайок мандрівника.

Недостатньо отримати ліки чи їжу, якщо ми не вміємо ними користуватися. Тому приходить Хтось, хто починає з того, щоб примирити нас із нашим людським станом, хто допомагає нам своїм світлом зрозуміти, що це цілком нормально починати з Ним щодня все заново. Сам Бог приходить, щоб підбадьорити нас і допомогти повірити в можливість прогресу. Сам Бог приходить у кожному Таїнстві, особливо в сповіді та Євхаристії, щоб сказати нам те, що ніхто не може сказати, і що Церква урочисто проголошує на Пасхальній Вігілії, молячись над водою Хрещення: тепер, через Таїнства, дарується вічна молодість нам.

«Бо кожного разу, як їсте хліб цей і п’єте цю чашу, звіщаєте смерть Господню, аж доки він не прийде» (1 Кор. 11, 26).

Чи не проголошуємо ми також свою власну смерть і наше нове народження, від однієї Пасхи до іншої, тобто від одного переходу до іншого, від одного пайка до іншого, аж до останньої сповіді?… Тоді ми не будемо ні говорити, ні думати про поступ у духовному житті. Закінчиться наше народження, і завдяки Самому Богу ми зрозуміємо, чому так часто доводилося починати все спочатку.

Автор: Бернард Бро OP, 1925 року народження. Домініканець, доктор філософії та професор догматичного богослов’я. Багаторічний проповідник у Соборі Паризької Богоматері.