У неділю, 15 травня 2016 р. близько восьмисот осіб стали для воїна Констянтина ГРІНЧЕНКА родиною, котра провела його в останню дорогу. Похорон відбувся у каплиці Успіння Пресвятої Богородиці, що у м. Дрогобичі. Молитву очолили капелани та священики Самбірсько-Дрогобицької єпархії.

Констянтин, 1968 р.н., народився на Луганщині (Старобільськ), проживав у тепер окупованому Донецьку. У нього було двоє синів: старший Валентин, молодший Андрій. Діти проживають з колишньою дружиною у Росії. Позаяк чоловік був зовсім без родини, а з тіткою, що проживала у Дрогобичі, як свідчать його побратими, у нього були формальні стосунки, останні роки життя Констянтина йому допомагали волонтери та «випадкові» добрі люди, які стали для нього родиною при житті і по смерті. Вони ж і організували похорон.

Про Констянтина Грінченка розповіли ті, котрі товаришували йому у різних обставинах його життя.

«У таких людей, як Констянтин, - душа вишиванкою, вони люблять серцем Україну, навіть якщо і розмовляють російською. Його очі повсякчас випромінювали доброту», - розповіла п. Петрунеля, волонтер, працівник Львівського Національного академічного театру опери та балету.

Про військові будні

Побратим Олег служив разом із Констянтином. «З Дрогобича Костя пішов добровольцем в АТО і відслужив зі мною рік: спершу в Яворові, потім під Донецьком і під Дебальцевим. Це була прекрасна людина».

Дмитро поділився про їхні військові будні. «Він прокидався раніше за всіх, о 4 ранку, розпалював багаття, щось варив. Був не дуже говірким. Його словами були справи, що він робив, він завжди щось робив. Фраза, яку Костя часто повторював, коли над ним піджартовували про сепаратизм, була: «Что мне дала эта ДНР? Пришли, ограбили».

Дрогобицько-Львівський період лікування

Степан Коваль, Голова асоціації сільських селищних рад Дрогобицького району: «У грудні минулого року я лікувався у міській Дрогобицькій лікарні у неврологічному відділенні. Коли прийшов, то побачив, що Констянтин вже був госпіталізований після перенесеного інсульту. Родина не особливо ним опікувалася, хоча якісь контакти він з ними підтримував. Порадившись зі своїми колегами, ми вирішили супроводжувати його подальше лікування. Внаслідок інсульту Костя практично втратив дар мови. Не пам’ятав половину алфавіту і майже не пам’ятав цифр. Такій людині комунікувати із зовнішнім світом було дуже непросто. п. Ярослав Дуплика, сільський голова Солонська, маючи на той момент дуже хворого батька, бо був госпіталізований у ту саму лікарню, все ж знайшов можливість відправити його на продовження лікування в госпіталь у Винники. Після тієї реабілітації, Констянтина почали готувати до операції, позаяк у нього було виявлено вроджену ваду серця. Тоді лікарі, порадившись, прийняли рішення оперувати. Оперували у Львівській клінічній лікарні. Лікар, Дмитро Бешлей, також був у зоні АТО і дуже добросовісно і дбайливо робив усе, що стосувалося лікування. Костя повсякчас випромінював внутрішню доброту. Здавалося, що то не солдат, а людина, яка мухи не зобидить. До нього тягнулися люди».

Ярослав Дуплика, сільський голова Солонська: «Познайомив мене з ним п. Степан. Я приходив його навідувати, бачив, що йому потрібна допомога. У Винниках домовився для нього про реабілітацію. Він мало що розмовляв і небагато пам’ятав. Коли привіз його у Винники то у приймальні лікар сказав, щоби ми готували документи, бо через інсульт, що стався, він може померти в будь-яку хвилину. 

Ми почали тим займатися і відвезли його у Львівську клінічну лікарню до заввіділення. Лікар оглянув і сказав привезти після Нового року. Я привіз його туди і 5 січня йому зробили операцію на серце по заміні двох клапанів. Після того Констянтина виписали і ми його у Львові усілякими можливими і неможливими способами влаштували в реабілітаційний центр на Хуторівці до 1 жовтня. Подали документи і виробили другу групу інвалідності. Паралельно у Дрогобичі оформили пенсію, але, наскільки мені відомо, він так її і не отримав. У жовтні мали піднімати питання прописки. Ми хотіли прописати його до місць переселених, або ще де-інде (було три варінти), але Господь забрав до свого Дому...

Наскільки мені відомо, один із клапанів перестав працювати, відбулося відторгнення органу. З синами Костя зв’язок не підтримував, і не дуже хотів про це говорити. Мав формальні стосунки.

Його батько і дідо були військовими. Дідо похований у Дрогобичі на цвинтарі на центральній алеї, Грінченко Петро Павлович, підполковник.

Останні дні життя

«Останні дні ним опікувалася п. Валя, - розповідає п. Петрунеля, - ласку, любов і повагу він отримав від неї. Вона йому була, як рідна мати. Констянтин часто бував у гостях у п. Валі і хоч після інсульту йому важко було говорити, але з нею він найбільше ділився. п. Валентина з дочкою Анною дбали, щоб у Кості був завжди чистий одяг, смачна їжа і тепла розмова. Ці люди були з ним до останнього. Сьогодні неділя мироносиць і п. Валя, як ті жінки, приносила йому миро і на душу, і на тіло дбайливо, з великою любов’ю упродовж останнього часу його життя. За словами жінки, Костя почував себе дуже самотнім і бідкався, що на похорон до нього ніхто не прийде».

Іванна Рижан