Редакційна колонка

Минулий тиждень приніс Україні дві, без сумніву, історичні події – визволення Слов’янська і Краматорська та смерть митрополита Володимира (Сабодана). Обидві ці події, безперечно, матимуть серйозний вплив на подальший розвиток українського суспільства, а отже й на долю українського християнства.

Часи великих суспільних потрясінь – природних катастроф, суспільних вибухів чи воєн – це, попри їхню трагічність, благодатні часи. Це часи, коли спадають маски, часи, коли християни мають унікальну можливість зростати в християнській зрілості й досконалості.

Привітальне слово митрополита Алфєєва, звернене до учасників ІV Європейського православно-католицького форуму, без сумніву, вже стало історичною віхою у розвитку не тільки російського православ’я, але також і європейського християнства в цілому. Здавало б ся, тут усе цілком зрозуміло: Російська православна церква обрала своєрідну форму юродивості ради Кремля та його імперіалістичної політики. А тим самим й ізоляцію у середині світового християнства.

В кінці минулого – на початку актуального тижня ми стали свідками без сумніву історичної події і, як це не дивно, події світового значення: виборів українського президента. Навіть зараз усе ще важко усвідомити усю вагу цієї події.

Цими днями о. Олесь Августин Чумаков влучно і точно охарактеризував дуже багато українських проблем цитатою раббі Елеазара Ґадола: «Кожен хто себе робить милосердним до дійсно жорстоких, в кінці себе робить жорстоким до милосердних». Тобто, зло, яке залишається не покараним, рано чи пізно обертається проти добра. Така його природа. Непокарані фальсифікації 2004 вродили щедрий урожай в часи Януковича. І це тільки один приклад, коли відсутність належного покарання зла веде до його збільшення.

Коли закінчилася активна фаза Майдану, багато хто в ейфорії переконував, що українське суспільство сутнісно змінилося. Проте події останніх місцеві показують, що це не зовсім так. Українське суспільство не змінилося: воно дуже кволо і дуже повільно розпочало зміни. Але до реальних змін так  і не прийшло – держава і надалі залишається нездатною захистити своїх громадян, олігархія продовжує верховодити в українській політиці, довкола розкрадання, корупція й хабарництво.

Католицький єпископат України звершив посвяту України та її народу Пресвятій Богородиці: єпископи римського обряду – Непорочному Серцю Пречистої Діви Марії, а єпископи візантійсько-українського віддали український народ під Покров Пресвятої Богородиці. Цим подвійним актом католики Україні вчергове стали на її духовний захист.

Може виникнути запитання: а до чого тут духовний захист, для чого? Можливо, ліпше було закликати народ збирати гроші на потреби українського війська, закликати чоловіків стати до оборони Краю.

Коли відкриваємо Святе Письмо там, де починається історія Праотця нашого Авраама, то впираємося у дивовижну фразу: «Сказав Ягве до Аврама: Вийди до себе з землі твоєї, з твоєї рідні, і з дому батька твого в край, що його я тобі покажу» (Бут. 12, 1). Відразу зазначу, не шукайте її у своїх Бібліях, там вона виглядає дещо інакше – там немає отого «до себе». Адже гебрейський вираз lĕḥ-lᵉḥā зазвичай перекладають: «Вийди». Бо неможливо українською сказати: «Вийди до себе з землі твоєї», щоб не поставити слухача у позицію нерозуміння.

Ісус своїм учням дав наказ: «Будьте, отже, мудрі, як змії, і без зла, як голубки» (Мт. 10, 16 b). Але часто так стається, що ми, християни, виконуємо цей наказ Спасителя з точністю до навпаки: ми залишаємося злобними, як змії, і без розуму, як голубки. Так легше: не потрібно докладати жодних зусиль, варто залишатися на рівні відповіді на перші ж подразники, не змушуючи себе ні роздумувати, ні з допомогою Божої милості змінювати, ушляхетнювати свою, первородним гріхом зранену, людську природу.