Зосередившись попереднього разу на промові Папи Павла VI в день відкриття другого соборового періоду, словах, що стали програмою подальшого розвитку ІІ Ватиканського Собору, переходимо до розгляду перебігу цієї сесії, знайомлячись із пропозиціями соборових отців, прийнятими остаточними рішеннями та подіями, що відбувалися у світі впродовж цього соборового періоду.

Чимало дослідників ІІ Ватиканського Собору погоджуються із тим, що його друга сесія була найважливішою серед усіх інших. Однак, збираючись брати участь у другому соборовому періоді, чимало єпископів, прямуючи до Риму, запитували себе: чого прагне Папа Павло VI? Як ми уже знаємо, впродовж першого міжсесійного періоду в католицькій Церкві відбулися значні зміни – було обрано нового папу римського. І хоч кардинал Монтіні неодноразово виступав під час першого соборового періоду, чимало єпископів перебували в невідомості щодо його поведінки тепер уже в якості наступника апостола Петра.

Проте новообраний папа бажав надати Собору таких ознак, як свобода у виборі та зрілість в колегіальності. Впродовж другого соборового періоду Папа Павло VI обрав позицію, схожу до тієї, яку мав його попередник Папа Іван ХХІІІ під час першого соборового періоду восени 1962 року. Його втручання в перебіг соборових засідань було мінімальним. Окрім двох виступів, які він мав під час відкриття та закриття цієї соборової сесії, Папа Монтіні жодного разу більше не втручався в соборовий процес.

Соборова асамблея ще не була готовою до такої автономії та зрілості, щоб постійно не оглядатися на авторитет папи римського. Призначивши чотирьох кардиналів до Президії Собору, Папа Павло VI обрав відсторонену позицію споглядання за перебігом соборових засідань. Водночас він активно цікавився тим, як відбувалися дискусії та які пропозиції подавалися під час зборів. В такий спосіб він бажав заохотити усіх соборових отців до щирого та відвертого діалогу поміж собою. Ця його позиція в жодному разі не була мотивована незацікавленістю Собором, але мала на меті дозволити усім, як він сам казав «крокувати власними ногами». Він з великою уважністю стежив за тим, як проходять соборові засідання, вивчаючи схеми документів та зустрічаючись із соборовими отцями поза загальними зборами. Все, що стосувалося соборових робіт, він цілковито довіряв наступним призначеним органам: Президії Собору, кардиналам модераторам та координаційній Раді. Такою ж широкою автономією користувалися і Соборові Комісії.

Чимало єпископів почувалися розгубленими, тому що їм бракувало централізму, основаного на авторитеті. Однак з плином часу вони зрозуміли, що така тактика, обрана папою, дозволила дійти до фінальних результатів ІІ Ватиканського Собору. Кожен єпископ, кожна єпископська конференція, вся соборова асамблея мали можливість пропонувати свій богословський підхід, погляд чи думку усім присутнім на Соборі отцям. В такий спосіб заохочувалося до широкого та плідного вивчення різних актуальних питань. Очевидно, що не всі пропозиції врешті були прийняті. Документи Собору, як ми їх бачимо сьогодні, в окремих своїх частинах зазнавали суттєвої, а іноді й досить болісної критики та дискусії.

Папа Павло VI, окрім уже згаданих в попередніх передачах змінах, також ввів ще одну, досить значну новизну: поінформованість для журналістів. Відсутність будь-яких повідомлень для преси впродовж першої сесії Собору породила витоки інформації, що в свою чергу стало причиною для новин більш-менш правдопобідних та не завжди цікавих. Публікація офіційного комюніке стосовно тем, про які йшлося на щоденних загальних зборах, дозволили принаймні частково уникнути дезінформації, що провокувала замішання.

Під проводом модераторів впродовж другої сесії Собору відбулося передусім вивчення схеми конституції Lumen Gentium, одного із найбільших соборових документів, що говорив про Церкву, про її сприйняття самої себе, її духовних функцій та її організації. Також були прийняті невеликі зміни до літургічної конституції, над якою в переважній більшості вже було продискутовано та текст якої було затверджено під час першої соборової сесії. Також відбулися дискусії стосовно документа про екуменізм, щодо якого, однак, велося чимало дебатів.

Впродовж щоденних дискусій іноді виникали опозиційні бачення, що приводили загальні збори до безвиході. Тому, наприклад, під час сесії восени 1963 року було прийняте фундаментальне рішення, щоб якось послабити досить велику опозицію в рамках дискусій про Церкву. Так, 15 жовтня кардинал Суененс запропонував від імені колегії президії проголосувати за п’ять пунктів, що ставали предметом найбільшої дискусії та суперечок серед соборових отців. Його пропозиція передбачала голосування щодо таких питань: 1) єпископська хіротонія є найвищим ступенем священства? 2) кожен висвячений єпископ, перебуваючи в сопричасті із папою та іншими єпископами, автоматично стає також членом колегії єпископів? 3) колегія єпископів, будучи наступниками святих апостолів та перебуваючи в сопричасті із папою, посідає найвищу владу в Церкві? 4) така влада може вважатися владою з Божого права? 5) чи доречно відновити постійний дияконат як виразне та постійне служіння? Цих п’ять запитань отримали ствердну відповідь під час голосування 30 жовтня. Голоси на їхню користь були від 2100 щодо першого питання, і до 1600 стосовно останнього. Тенденція соборових отців була чітко зрозумілою. Таким чином схема документа про Церкву була передана до Комісії разом із цими важливими пропозиціями та побажаннями.

Дорогі радіослухачі, попереднього разу ми ознайомилися із початком другого соборового періоду та дізналися про деякі новинки, які запровадив Папа Павло VI. Цього разу ми продовжимо та завершимо розглядати другий соборовий період, дізнавшись про його здобутки, що були досягнуті на час його завершення.

Після тривалого періоду напруженого та інтенсивного діалогу, пропозицій та роздумів, ІІ Ватиканський Собор підійшов до моменту проголошення свого першого документа. 4 грудня 1963 року Папа Павло VI виступив із так очікуваною соборовими отцями промовою щодо затвердження Конституції про літургію. З одного боку, це був перший плід спільних зусиль усієї соборової асамблеї, а з іншого – відповідь на найбільш актуальне питання. Назва документа латинською мовою звучить як Sacrosanctum Concilium, тобто Священний Собор. Вже зі самої назви можна зрозуміти, що документ не вказує на аргумент, про який в ньому йдеться, але про те, що цим документом в урочистий спосіб відкривається сезон зрілих плодів соборової праці. Під час голосування за цей документ 2147 соборових отців віддали свій позитивний голос, четверо проголосували проти, один утримався від голосування. Папа Павло VI, проголошуючи цей документ, закликав ім’я Пресвятої Тройці та, зокрема, промовив такі слова: «Усе те, що загалом та зокрема встановлено у цій Конституції, сподобалося отцям Собору. А ми, апостольською владою, наданою нам Христом, разом із шанованими отцями, у Святому Дусі затверджуємо, проголошуємо та постановляємо. І те, що було у соборовий спосіб встановлено, наказуємо, щоб було проголошено на Божу славу». Дана формула, яку буде використано також і під час проголошення інших документів та над якою теж роздумували, містить у собі папський уряд та, водночас, повну владу над соборовими рішеннями.

Того ж самого дня також було затверджено декрет про засоби суспільної комунікації – Inter mirifica. Однак тут опозиційних голосів було більше: 1960 соборових отців віддали свій позитивний голос, а 164 були проти.

У своїй промові Папа Павло VI підкреслив отримані результати та працю, яку ще слід зробити. Попередив теж і про те, щоб під час впровадження літургічної реформи не було зловживань чи сумнівних ініціатив. Цей документ згодом було взято за основу під час реформ, які впроваджував Папа Павло VI.

Основна частина праці Собору восени 1963 року була зосереджена над документом про Церкву. Увесь жовтень соборові отці були зайняті вивченням нової редакції проекту De ecclesia. 1 жовтня текст було прийнято як основу для дискусій. На його користь було віддано 2231 голос, а 43 було проти.

Дискусії розвивалися поступово, покроково роздумуючи над кожним із чотирьох розділів, із яких складався запропонований проект. Так, в першому розділі йшлося про таїнство Церкви в історії спасіння, починаючи від задуму Отця і до її паломництва на землі. Другий розділ роздумував над встановленням церковної ієрархії та над єпископами, які покликані через хіротонію до управління Церквою, будучи в сопричасті між собою, тобто перебуваючи в колегіальності. В третьому розділі йшлося про Божий народ та вірних Церкви, про визнання участі усіх охрещених в місійній діяльності. Четвертий розділ говорив про покликання до святості як про загальне запрошення для усіх віруючих.

Від 4 до 16 жовтня виступили майже 130 соборових отців. Чимало із них підкреслювали тісний зв’язок між колегією апостолів та єпископською колегією, як їхніх наступників. Також були думки стосовно того, що єпископські свячення є окремою святою тайною. Саме завдяки цьому новий єпископ бере участь в колегії єпископів із метою та владою не лише уділяти таїнства, але також і для того, щоб навчати та управляти Церквою. Таку владу він має у місцевій Церкві, яку очолює, і, перебуваючи в сопричасті з іншими єпископами та папою, також і стосовно всієї вселенської Церкви.

Деякі соборові отці, в першу чергу працівники римської курії, виявляли свою стурбованість тим, що коли надати більше повноважень колегії єпископів, може ослабнути авторитет римського папи. Вони дотримувалися тієї думки, що владу управляти єпископ отримує під час призначення, яке надає папа, як це вже попередньо неодноразово стверджував Папа Пій XII, а не під час єпископської хіротонії. Кожна із позицій соборових отців покликалася на вірність традиції. Не бракувало також і взаємних звинувачень у невірності автентичній доктрині Церкви. Звучали також і думки про те, що Церква повинна бути організована у монархічний спосіб, на чолі якої стоїть її єдиний глава – папа римський. Однак опозиція до цього твердження, яка дедалі більше зростала, дотримувалася думки, що монархічна модель є застарілою в сучасному світі; натомість тепер слід відновити розуміння спільного усвідомлення, за прикладом того, як це було в перших століттях християнства.

Не обійшлося без жвавих опозиційних дискусій і під час роздумів над впровадженням інститутуту постійного дияконату. Єпископи Церков, у яких суттєво відчувався брак священства, стверджували про те, що інститут дияконату має повернутися до того стану, як це було в перших віках християнства. Тобто, щоб це було постійне служіння для церковних потреб, а не лише етап підготовки до пресвітерства. Ба більше, велика частина із них говорила про те, що дияконат можна уділяти також і одруженим чоловікам. Очевидно, що в опозиції до такого погляду були ті, хто боявся за послаблення целібату для священства.

Від 4 жовтня відбувалися дискусії щодо теми, яку сам папа вважав першочерговою: стосунки між папою та єпископами. Те, що не піддавалося жодним сумнівам, це ствердження зі сторони усіх присутніх першості папи. Залишалося лише уточнити та визначити, в який спосіб такі стосунки мали б бути впорядковані. Церква була ведена колегією апостолів, які в свою чергу не могли діяти окремо від свого наріжного каменю, тобто апостола Петра, оскільки в такий спосіб вони б не були більше колегією. Водночас і наступник святого Петра не міг діяти окремо, не перебуваючи у стосунках із колегією апостолів.

Від 5 д 15 листопада розглядалися питання, що стосувалися стосунків єпископів із римською курією; ролі єпископа-помічника; компетентність єпископських конференцій; межі дієцезій. Серед усіх дискусій щодо цих питань, найбільше запам’ятався виступ мелхітського патріарха Максима IV. Він, зокрема, нагадав асамблеї, що завдання управляти Церквою разом із папою належить єпископам, а не римській курії. І саме тому необхідно провести термінову рішучу реформу всієї курії.

Від 18 листопада до 4 грудня, соборові отці дискутували стосовно схеми документу про екуменізм, про стосунки з юдаїзмом та про релігійну свободу. Як основу для подальших дискусій затвердили перших три розділи тексту, що стосувалися виключно екуменізму. Четвертий, щодо відносин Церкви із євреями, та п’ятий, що стосувався релігійної свободи, були відкинуті.

В той час як відбувалися соборові засідання, Папа Павло VI протягом жовтня та листопада проводив зустрічі з усіма зацікавленими темою ІІ Ватиканського Собору. Так, 1 жовтня він прийняв на аудієнції журналістів, акредитованих при Пресбюро Собору. Спілкуючись із ними, він звернув увагу на те велике та непросте завдання, до якого вони є покликані – нести усьому світові правдиву та достовірну інформацію про цю велику подію в житті Церкви. 17 жовтня Папа Монтіні прийняв спостерігачів від православних Церков, англіканської Церкви та протестантських спільнот. До них він звернувся зі словом вдячності за те, що прийняли запрошення бути спостерігачами і що в такий спосіб поклали початок непростому екуменічному діалогу. 29 листопада Папа Павло VI зустрівся із спостерігачами мирянами, заохочуючи їх до участі в якнайширшому поширенні у світі євангельської благовісті.

Отож в даній передачі ми розглянули другий соборовий період, що тривав від 29 вересня до 4 грудня 1963 року, ознайомилися із перебігом зборів та пропозиціями соборових отців та дізналися про прийняті остаточні рішення. Наступного разу ми розглянемо слова папи в день закриття другого періоду, а також дізнаємося про деякі події, що відбувалися у світі впродовж цього соборового періоду.

о. Андрій Твердохліб

________________________

Джерела:

Elio Guerriero. Il Concilio Vaticano II. Storia e significato per la Chiesa. Shalom editrice, 2022. с. 32-34.

Michele Antonio Corona, Il Concilio Vaticano II spiegato a tutti. Fondazione OasiApp, 2022. с. 63-65, 69-70.

Giuseppe Alberigo. Breve storia del concilio Vaticano II. Il Mulino, 2021. c. 71-74.

Marco Pietro Giovannoni, Alessandro Cortesi. Introduzione al Concilio Vaticano II. Padova: Edizioni messaggero, 2022. c. 81-83.

Piero Doria. Storia del Concilio ecumenico vaticano II. Tau editrice, 2016. c. 109-111.