Генсек Спільноти св. Егідія: “Бути християнами — це радісно, це сучасно”
  • Суб, 21/12/2013 - 10:57

Іноді на вулицях наших міст можна зустріти молодих хлопців і дівчат, біля яких збираються юрби безхатьків, принижених, нещасних людей. Молоді люди спілкуються з цими людьми, роздають їм канапки і чай. З великою ймовірністю можна сказати, що ці хлопці та дівчата належать до Спільноти святого Егідія. Цей християнський рух ось уже майже 50 років об'єднує людей різних націй і рас у спільній молитві та служінні бідним. У жовтні цього року в Україні з візитом перебував секретар Спільноти святого Егідія професор Адріано Рокуччі. Редакція РІСУ вирішила поцікавитися в нього, чим живе Спільнота святого Егідія сьогодні, про місце християнства в сучасній Європі та про виклики перед українським суспільством.

 

— Спільнота святого Егідія — це один із плодів ІІ Ватиканського собору. Вона була створена на хвилі пожвавлення, оновлення Церкви. З того часу минуло 50 років. За цей час Церква змінилася, змінювався світ. Як змінювалася Ваша Спільнота? Як змінювалися акценти і пріоритети у Вашій роботі? Що залишилося незмінним?

— Так, життя змінювалося, але Ватиканський собор залишився, як писав у своєму заповіті Іван Павло ІІ, компасом для Церкви в сучасному світі. Звичайно, наш глобалізований світ значно відрізняється від світу 60-х років. У той час були великі мрії, великі ідеали. Сьогодні немає таких ідеалів і мрій. 60-ті роки були роками великих надій, а наш час — це час глибокого песимізму. Наша Спільнота змінювалася, оскільки в ті роки, наприкінці 60-х — початку 70-х, це був тільки початок. До 1974 року вона існувала тільки в Римі. Потім виникла ще одна спільнота в Неаполі. Але до кінця 80-х років ми існували лише в Італії, потім поширилися в Європі і в усьому світі. У цьому сенсі ми розвивалися в контексті розширення меж світу, що деякою мірою сталося протягом цього п’ятдесятиліття. Те, що ми називаємо глобалізацією.

Тут потрібно сказати про те, як папське служіння Івана Павла II сприяло тому, що вселенськість, універсальність, як складові виміру Католицької Церкви, стали життям і частиною бачення, мислення всіх католиків. Тому що через свої подорожі, через своє прагнення відкриватися всьому світу він підштовхував усіх католиків відкриватися до світу. Ось перша зміна, яку пережила Спільнота святого Егідія. Наша Спільнота стала рухом вселенського масштабу, який присутній у 70 країнах світу.

З іншого боку, наша Спільнота стикається з тими проблемами, які існують на всіх континентах, крім Океанії де ми не представлені. Ми знаємо на своєму досвіді проблеми бідності в Африці, проблеми християн у Пакистані, де більшість населення мусульмани, це виклики, які стоять перед суспільством в центральній Америці, де поширене насильство, банди підлітків. Це проблеми наших cпільнот у Конго, де багато конфліктів усередині суспільства залишаються нерозв’язаними. Тому, окрім розширення кордонів нашої Спільноти, у нас також розширилося коло питань, які зачіпають нас і вимагають нашої християнської відповіді. У першу чергу — нашого співчуття і молитви.

Ще одна зміна — це те, що розширилося коло наших друзів, які стали супутниками нашого шляху. Один приклад, хоча він сумний і сьогодні дуже нас турбує — це приклад двох єпископів міста Алеппо, яких викрали. Православний єпископ Павло Язиги і сирійський єпископ Григорій Ібрагім є нашими друзями і брали участь у багатьох наших зустрічах. Ми підтримували з ними братерські стосунки. І те, що сталося з ними, є для нас великою трагедією. Ми намагаємося сприяти їх звільненню. Ми згадуємо їх у всіх молитвах наших cпільнот.

Слід зауважити, що те, що залишилося незмінним за ці 50 років, — це наша первинна інтуїція, духовний дар нашої Спільноти. Ми ґрунтуємо наш спосіб християнського життя на тому, що існує глибокий зв'язок між молитовним і літургійним життям, спілкуванням зі Святим Письмом і служінням бідним. Ось ця єдність не змінилася. Ця харизма звільнила наші cпільноти від ідеологічних спокус 70 -х років у західному світі, особливо серед молоді. У той час молодіжний світ був крайнім чином ідеологізований, політизований.

Також у нашому західному світі існувала відірваність між бідними людьми і Церквою, в тому сенсі, що проблеми бідних ставали проблемами соціалістичних рухів, хоч історично опіка над бідними була християнською справою. Існувала потреба у подоланні такого розриву. Усередині Церкви протягом ХІХ-ХХ століть були різні течії, які працювали в цьому напрямку. Але з іншого боку, всередині Церкви існувало уявлення, що можна або вести споглядальний спосіб життя, або займатися соціальною діяльністю. Що це наче дві гілки, які співіснують в Церкві, але не з'єднуються. В основі нашої Спільноти є харизма, що і молитовна, і соціальна діяльність повинні бути разом, і це може бути плідним. І з усіма нашими недоліками і з допомогою Божою ми робимо це протягом цих 50-ти років.

Сьогодні соціологи релігії говорять про зміщення центру християнства з Півночі на Південь. Говорять про те, що кількість християн на Півдні зростає, а на Півночі зменшується. Більш-менш зрозуміло, які завдання перед Спільнотою св. Егідія стоять у країнах Півдня, оскільки це бідні регіони. А які у Вас цілі та пріоритети в тому регіоні, де християнство, певною мірою, відійшло, в Європі?

— Я історик, і тому відповім на це питання в більш широкій перспективі. По-перше, що стосується Католицької Церкви, ми спостерігали на прикладі останніх двох Пап, які були європейцями, представниками великих християнських традицій Європи, що для них питання Європи було на першому місці. І Іван Павло ІІ, і Бенедикт XVI говорили про Нову євангелізацію в Європі. Тут, мені здається, є відповідність між питанням європейського християнства і питанням, яке стосується ролі і місця Європи в нашому глобалізованому світі, поліцентричному світі. У ньому рівновага світової картини світу схиляється радше до азіатських регіонів. І з геополітичної точки зору ми спостерігаємо своєрідну марґіналізацію Європи. Я думаю, що роль і місце Європи у світі пов'язані з вирішенням питання християнства в Європі. А це питання про християнство в Європі неможливо вирішити з ностальгічним підходом, намагатися повернутися до того, що ми втратили. Історія не повторюється. Те, що було, не повернеш. А те, що буде — буде іншим. Воно може бути подібним, з деякими рисами минулого, але іншим. І викликом кожного покоління, в тому числі і нашого, буде саме те, як ми відповімо на зміни сучасного світу.

Я думаю, що християнство в Європі переживає процеси марґіналізації, як і сама Європа, яка, все ж, залишиться для християнства ключовим місцем. Тут є центри практично всіх важливих християнських Церков. У Європі знаходяться головні інтелектуальні центри християнства. Церковний персонал переважно ще складається з європейців. Тому в Європі вирішуються важливі питання майбутнього християнства. Якщо говорити про нашу Спільноту, то слід сказати, що наша присутність в Європі дуже вкорінена. Ми відчуваємо дуже гостру потребу в тому, щоб нести Євангеліє європейцям по-новому, особливо молоді. Європа і європейські християни можуть відновити своє християнське покликання, долаючи замкненість, яку можна зауважити в їхньому житті — коли ми піклуємося лише про наші внутрішні проблеми, про внутрішні проблеми наших Церков. Наші cпільноти пропонують цим людям нашу харизму, яка означає, з одного боку, бути відкритими до людей, далеких від Церкви, а таких людей все більше і більше і в Західній та Центрально-Східній Європі. І треба йти назустріч цим людям, свідчити їм Євангеліє. А з іншого боку, виходити з егоцентричного сприйняття життя через спілкування з бідними.

У наших європейських країнах багато бідних: самотні люди похилого віку, безпритульні, які присутні у всіх європейських містах. Це — цигани, які терплять від неприхильного ставлення по всій Європі. Це інваліди, хворі та біженці. Це проблема Італії з островом Лампедуза, це проблема України, через територію якої рухаються біженці в надії потрапити через Карпати до Західної Європи. Ці явища для наших Спільнот є гострими питаннями.

Потрібно бути вірними універсальній культурній традиції Європи, вкоріненій у християнстві, і відкриватися всьому світові. Ось що ми пропонуємо європейцям: вийти з егоцентризму. Егоцентризм може бути на індивідуальному рівні, на церковному рівні, на національному рівні. Нам потрібно навчитися бути універсальними християнами, які люблять свою країну, але люблять і весь світ, і які не замкнуті в собі. І Папа Франциск говорить про це: вийти з себе, йти назустріч, до людських, екзистенційних периферій.

— Ваша Спільнота відома своєю екуменічною відкритістю. Як я розумію, цей екуменічний заряд ви також отримали на Другому Ватиканському соборі. Розкажіть про свої контакти з іншими конфесіями. На чому вони будуються? Яка мета цієї співпраці?

— Дякую за запитання. Ми вважаємо, що єдність, крім того, що це євангельське завдання, дане самим Христом, відіграє важливу роль у тому, про що ми говорили в попередньому питанні. У питанні майбутнього християнства в Європі. Питання цього майбутнього проходить також через взаємини між західною і східною традиціями Церкви. Ми відчували з самого початку важливість цього заклику до єдності, але особливо це стосується Православної Церкви. Я думаю, це вкорінене в самій історії Римської Церкви. Пам'ятки раннього християнства в Римі мають багато написів латино-грецькою мовою, і вплив візантійського мистецтва відчувається в багатьох римських храмах.

З іншого боку, нас приваблювали багатство і глибина духовної традиції православ'я. Яке є не лише заповітом минулого, але існує й сьогодні. А також мучеництво православного світу в ХХ столітті. Тому ми відчували цей заклик встановлювати широку мережу контактів. І ми маємо досить розвинені і глибокі відносини майже з усіма Православними Церквами. У тому числі в Україні, а також у Росії. Суть цих відносин, по-перше, встановлення особистих братніх відносин, через які ми можемо побачити братів один в одному.

У наших відносинах є багато незнання іншого. Або знань теоретичного характеру. Знати відмінності між нами, а також те спільне, що є між нами, дуже важливо. Але важливі також особисті відносини, спілкування з архипастирями, пастирями, братствами, віруючими. Ми провели багато візитів до України і Росії, але також багато єпископів, священиків і віруючих відвідали Рим, щоб ознайомитися з нашою діяльністю і життям.

Ми не ведемо екуменічного діалогу в технічному сенсі слова, ми йдемо назустріч Православній Церкві, показуючи, що ми живемо, як християни. Ми хочемо дружити і жити з ними, як брати. Ми також знайшли багато тем для спільної роботи. Наприклад, питання милосердя. У досвіді нашої Спільноти і наших друзів православних є спільна риса — це єдність між молитовним життям і служінням. І наше спілкування долає ті стереотипи, що Католицька Церква схильна до соціальної діяльності більше, ніж до духовності. У нас була плідна співпраця з Відділом з благодійності Московської Патріархії. Був обмін делегаціями. Ми показували, як ми живемо і працюємо. Провели три конференції, присвячені темі милосердя: «Православні і католики на шляху милосердя». Дві конференції були в Римі й одна в Москві, у храмі Христа Спасителя, з благословення Патріарха Кирила. Це питання про милосердя дуже плідне в служінні Церков. І, як казав один із наших православних друзів: «У любові до бідних ми вже переживаємо єдність». Це дуже важливо. Для екуменічного діалогу потрібні богословські дискусії, але дуже важливим також є пошук спільної основи з повсякденного життя наших Церков, де ми можемо бути разом і разом свідчити Євангеліє про Христа.

Коли обрали Папу Франциска, Ваша Спільнота, мабуть, дуже зраділа, почувши, що він хоче бачити Церкву бідною. Він багато говорить про свою солідарність із бідними — те, чим ви займаєтеся вже майже 50 років. Що Ви можете сказати про нового понтифіка і його служіння? У чому полягає «феномен Франциска»?

— Я був на площі святого Петра, коли його обрали. Ми, як Спільнота, знали про нього. Він був архиєпископом Буенос-Айреса. А наша буенос-айреська cпільнота була однією з перших, що народилися за межами Європи. У чому його феномен? Мені здається, він дає надію народу, який очікував слова і знака надії. Тому що загальна духовна атмосфера у світі, особливо в Європі та Америці, — це атмосфера песимізму, сірості і втоми. І в такій атмосфері є глибока потреба в надії. І Папа вміє своїм духовним авторитетом повідомити надію народу. Народ відчуває, що це по-справжньому. Що його слова і його жести — це не поза, не пропаганда, а справжнє свідчення людини, яка цим живе. Ця надія має різні аспекти. Папа Франциск часто говорить про милосердя, служіння бідним, про прощення. Він каже, що єпископ повинен бути з народом, і сам проводить багато часу з людьми. Все це є великим посланням надії. Все це пояснює «феномен Франциска». У Римі це дуже очевидно. Коли проїжджаєш повз Ватикан у середу, коли є загальна аудієнція, там збирається маса народу. І це не наслідок організаційної діяльності, а спонтанні людські поривання.

Ви трохи знайомі з ситуацією в Україні і, напевно, знаєте, що зараз ведеться багато розмов про вектор розвитку країни. Про європейський вибір. І в середовищі християн ведеться багато дискусій про ті явища, які приходять до нас із Західної Європи. Багато християн України бачать загрозу в деяких європейських ідеях. Зрозуміло, що ми нікуди від них не втечемо, тому що сьогодні не існує кордонів для ідей. Які виклики для українського християнства з боку Західної Європи Ви б могли назвати, і до яких ми не готові? Як нам на них реагувати?

— Виклики мислення часу в історії існували завжди. І завжди будуть. Звичайно, виклики мислення нашого часу особливо гострі. Тому що вони далекі від християнського бачення світу. Але згоден з Вами, що в нашому світі поширення такого мислення, виклик такого мислення не залежить від кордонів. Не залежить від приналежності до Європейського союзу або до іншого співтовариства. Це питання геополітичного, економічного характеру. Зрозуміло, що багато з цих питань набувають в Україні особливого акценту, тому що паралельно з ними виникає питання про геополітичну орієнтацію. Це пов'язано з прикордонним положенням України. Це її суть, яку неможливо скасувати. Україна повинна вміти володіти і користуватися нею як шансом. Для деяких це її слабке місце, для інших — це багатство і могло б бути її силою.

Питання секуляризації відоме. Ми знаємо, що це означає. Значить те, що релігія стає чимось маргінальним у житті суспільства. Це суспільство перетворюється на сукупність індивідуумів, і це процеси, які вже йдуть в Україну. Але я не підтримую ідею, що феномени секуляризації однакові скрізь. В Україні, звичайно, позначається і комуністичне, і атеїстичне минуле, і феномен секуляризації набуватиме якоїсь особливої форми. У Західній Європі відносини між Церквою і державою відрізнялися від тих форм, які існували в державах з візантійською формою християнства. Тому і модель секуляризації може бути іншою. Але це вимагає більш глибокого дослідження. Феномен секуляризації вимагає переосмислення і на Заході, бо це правда, що ми спостерігаємо ряд течій, які перебувають повністю в рамках парадигми секуляризації, але є винятки. Наприклад, ми спостерігаємо, що ніколи не було кризи відвідування святинь, місць паломництва. Навіть у роки піку секуляризації зберігався той же рівень відвідуваності, що був раніше. Коли кілька років тому в Падуї виставили для почитання мощі Антонія Падуанського, то протягом двох-трьох тижнів більше 200 тисяч людей відвідали це місце. І більшість з них були людьми, яких Православна Церква називає «невоцерковленими».

Виклики є, але підготуватися до них можна: з одного боку через зміцнення духовного життя. З іншого боку — не треба займати оборонної позиції. Тому що з військової точки зору оборонний підхід — це початок поразки. Треба звільнити наші Церкви і душі від страху. Знаючи, що в самій суті християнства є сили і відповіді на ці виклики, треба показати, що бути християнами — це радісно, що це сучасно. І тут, я думаю, потрібно мати якісніший рівень культури в Церквах. Потрібно сприяти освіті, розвитку християнських інтелектуалів, християнської інтелігенції, які не діють в якомусь культурному гетто, але які здатні діяти в рамках нового культурного поля сучасного світу.

І останнє питання про духовність Спільноти святого Егідія. На чому вона будується? Які основні її елементи, на які зразки духовної традиції Ви орієнтуєтеся? Багато людей думають, що Ваша харизма — це тільки соціальна робота, а Ви вже кілька разів підкреслювали зв'язок духовності, контемпляції  та діяльності у Вашій Спільноті.

— У нашій духовності є багато францисканського, чимало від бенедиктинської традиції, а також є багато і східної традиції. Для нас важливими є такі східні автори як Силуан Афонський, Серафим Саровський, Антоній Сурожський, Вселенський Патріарх Афінагор, а також західні православні мислителі, як Олів'є Клеман та багато інших. Я визначив би нашу духовність трьома рисами: молитва, як неминучий вимір для сучасної людини, яка живе в контексті сучасних міст. Це спільна молитва. Наші спільноти всюди проводять спільну молитву щодня або три-чотири рази на тиждень, у залежності від розвиненості спільноти. І також кожен знаходить час, щоб молитися щодня півгодини або годину. Друга риса нашої духовності — це спілкування зі Святим Письмом. Ми читаємо, розмірковуємо над ним. І третій вимір — це літургійне життя. Літургія як центр всього християнського життя. І тут ми багато дивимося і вчимося від традиції візантійських Церков. Для нас важлива Літургія в її духовній красі, а не естетичній. Літургія як уособлення всього християнського життя.

* * *

Довідка: Адріано Рокуччі — науковець, історик, професор кафедри новітньої історії Третього римського університету ( Рим ІІІ, Roma Tre ). Народився в 1962 році в Римі. Закінчив Римський університет (Рим I). З 1978 року є членом Спільноти святого Егідія (нині – генеральний секретар).

Спільнота Святого Егідія (Sant'Egidio) була заснована в Римі в 1968 році з ініціативи Андре Ріккарді. Він зібрав групу таких же, як і він, студентів ліцею, щоб слухати Євангеліє і виконувати його. Вони наслідували приклад першої християнської Спільноти, описаної в Книзі Діянь Апостолів, і святого Франциска Асизького.

Ця маленька група почала їздити на околицю Риму, в бараки, що оточували місто в ті роки, де жило багато бідних, і почала заняття з дітьми у другій половині дня («Народні школи», тепер «Школи миру» в різних кінцях світу). Відтоді Спільнота сильно виросла, і сьогодні існує більш ніж в 70 країнах на 4 континентах. Кількість членів Спільноти також постійно зростає. Зараз у світі близько 50 000 членів Спільноти святого Егідія.

Розмовляв Анатолій Бабинський

Джерело: РІСУ


Паломництво Святими місцями

Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць