Капелан-волонтер із Закарпаття Іван Ісайович в інтерв’ю УНІАН розповів, чим відрізняється вторгнення росіян у 2014-му та 2022-му, наскільки гострою є нестача капеланів, чи пробудилась зараз українська нація та за яких умов священник може зняти рясу та взяти до рук зброю.

Отець Іван Ісайович у 2014 році став чи не першим закарпатським капеланом, який пішов на війну. Починав працювати з підрозділами 72-ї бригади, потім – з іншими, був двічі поранений, нагороджений медалями "За відвагу", "Патріот України", "Знак хреста" за заслуги перед ЗСУ та орденом "Народний герой України". Останньою нагородою пишається найбільше.

Він називає себе капеланом-волонтером, бо офіційно не прикомандирований до жодної з військових частин, а допомагає багатьом – довозить вантажі, служить літургії, приймає сповідь і все це нерідко – "на нулі". Отець Іван має численних товаришів в Україні та за кордоном і допомагає екіпірувати необхідними речами підрозділи, до нього звертаються з найрізноманітнішими запитами, і все зібране в найгарячіші точки фронту він часто доставляє на власному авто.

Іван Ісайович довозить вантажі, служить літургії, приймає сповідь і все це нерідко – "на нулі" / фото надані капеланом Іваном Ісайовичем

Дзвінки зі штабу з проханням приїхати в ту чи іншу частину отець Іван отримує регулярно, а самі військові називають його "наш талісманчик". Але й вдома, у селищі Середнє, на отця Івана постійно чекають тисячі парафіян, а в його рідному селі Королево – два десятки вихованців сиротинця, який він утримує власним коштом. Для дітей, які живуть у власній хаті отця Івана і яких доглядають кілька монахинь, він – за рідного батька.   

Отче Іване, розкажіть про себе – хто ви, звідки, як стали капеланом?

До 2014 року я займався тим, до чого мене покликав Господь – працював у парафії на Закарпатті, займався молоддю, мені добре вдавалася внутрішня комунікація всередині єпархії. Опікувався дітьми вулиці. Підтримував революції, тобто бажання людей жити не так, як старе покоління. А потім був 2014-й. На той час я працював головою церковного суду, мав деканат, міг плисти за течією, але… Але я люблю Бога, свою країну, люблю цей народ і служу йому, тому й пішов туди, куди пішла більшість наших хлопців-патріотів – на війну. Бо там теж була потрібна моя робота – праця капелана, яка тоді була, певною мірою, новинкою.

Службу капеланів прирівнювали до замполітів, якщо не помиляюсь…

Прирівнювали під спільним гаслом "Бути поруч". Але це мало бути – з військовими поруч, я бачу це інакше: якщо я з ними не працюю, не виснажуюсь, як вони, не входжу в їхнє становище, не їм разом з ними те, що вони їдять, не сплю разом з ними там, де вони сплять, не вдихаю той порох, тобто не знаю про їхні проблеми – і добрі, і погані, різні – то я не буду з ними поруч, я буду тільки вдавати. А я так не вмію.    

Ви, по суті, стали першим закарпатським капеланом. З чого для вас почалася війна?  

З роботи зі Збройними силами України у 2014-му. У нашій капеланській службі (капеланська служба від греко-католицької церкви України, - УНІАН) на ту мить нас було всього четверо, і це було дуже мало. Ми працювали там, куди нас направляв штаб капеланської служби при Генштабі. Тож спершу я потрапив на аеродром Мелітополя (Запорізька обл.), де в одному з підрозділів була потреба в душпастирі, й де я чітко зрозумів, наскільки складним на ту мить було переплетіння тогочасних українських настроїв і бажань. Там я бачив, хто є хто: хтось боровся, хтось просто виконував обов'язки, хтось казав "мене сюди пригнали", хтось здавав, а хтось радий був, що програємо…   

А за два тижні мене перевели до Дебальцевого (Донецька обл.), де я провів понад півроку, з невеликими перервами на відпустку. Служив літургію щодня – залежало від того, коли була тиша.

Тобто, приїжджав додому - вертався знову в зону проведення АТО. Там і почалось моє знайомство зі 128-ю закарпатською бригадою, хоч я працював і з 55-ю, і з 1-ю, і зі 101-ю, бо це був штаб сектору…

На початках допомагав розробляти законодавчі проекти щодо капеланської служби, ми прагнули бачити її такою, як у всьому цивілізованому світі, щоправда, бюрократія це бачить інакше...

Тобто, бюрократія бачить штатну одиницю в конкретному підрозділі і все?

Так, і при цьому крок вправо чи вліво – "розстріл", а капелан насправді не може так служити, він, у першу чергу – священник, принципово – міжконфесійний, а це означає, що коли ти капелан – то служиш однаково всім.

Це теж була ідея нашого капеланського штабу. Вона запозичена з німецького та канадського досвідів. За кордоном відбувається так, що місяць служить католик, місяць – мусульманин, потім протестант і так далі. І це справді гарна практика. В Україні пішли дещо іншим шляхом – є квоти для капеланів, визначені для кожної конфесії окремо. Це, на мою думку, не дуже справедливо, але як є.

Вас називають волонтер-священик, тобто ви не стали черговою штатною одиницею, а працюєте самі?

З перших днів повномасштабного вторгнення росіян у 2022-му я надавав духовну поміч і співпрацював із командирами, з якими знаємося з часів АТО. Але десь за тиждень мене попросили приїхати і допомогти доставити вантажі – військові знали, що я на своїй автівці можу проїхати у будь-яке місце. Тоді, в перші дні війни, складно було з логістикою, і треба було розв’язувати локальні гострі проблеми. Розумів, що бригада може бути на Запорізькому напрямку, а якийсь підрозділ виконувати завдання в іншому місці. Тому довозив вантажі – починаючи від радіостанцій, медикаментів і до захисту й навіть харчів – прямо до підрозділу, з яким співпрацював із часів АТО. На ту мить це були Київ, Вишневе і Макарів – по суті, центр війни.

Іван Ісайович з перших днів повномасштабного вторгнення росіян у 2022-му надавав духовну поміч / фото Наталія Петерварі

Пригадую, як десь на третій тиждень вторгнення заїхав у ліс і зрозумів, що те, що відбувається, справді страшно! На блокпосту мені сказали: "Залишайте речі, ми передамо". А я розумію, що якщо залишу десь там, на блокпосту, то коли воно потрапить до підрозділу? І чи не буде пізно? То й віз сам. Мені потім казали, що я "безбашенний"…

З підрозділом, якому довозив необхідне, ми вийшли з Київщини і пішли на Запоріжжя, з ними ж працюю й зараз. Приїжджаю, дивлюся, чим хлопці забезпечені, доставляю те, чого бракує. Поки вони розбирають вантажі, я маю можливість здійснити таїнство сповіді, поспілкуватись, послужити їм тим, чим можу, навіть приготувати їжу... 

І мені дуже подобається те, що можу працювати в тих місцях, де я справді потрібен. Так, я залишаюся бойовим капеланом, я можу виконувати цю роботу, але входити в підпорядкування підрозділу і працювати там, де мені наказують, – не можу.

Як відбуваються богослужіння на передовій? На літургії ходять всі військові в підрозділі, незалежно від конфесії?

Раніше, під час АТО, ми називали такі служби читанням слова, і на нього приходили всі. Якось до мене навіть прийшли один єврей та двоє мусульман, часто приходили протестанти. Було очевидно, що слово їх єднало, при цьому я ніколи нікого не розділяв, не виокремлював. Прості військові шукали Бога, шукали куточок, де можна просто поспілкуватись, і я намагався їм це дати.

Сьогодні нерідко можна побачити відеоролики богослужінь. Це що, надсилають відеозапис служби на передову, аби самим не йти?

Є відеозаписи, це в моду ввійшло – показати, що я служу. Але яка з цього користь духовна? Стикаюся з тим, що багато душпастирської роботи – тільки мильні бульбашки. Бо коли потрапляєш "на нуль" або перед нулем за 2-3 км до військових, то видно, що до них ніколи ніхто й не приходив. А у звітах і паски посвятили, і працювали…

Часом можна було побачити священників, які приїжджали до військових на добу. Це було як нальоти: приїхали, день-два попрацювали, пішли. Так і психологи вміють: заїхали на годину чи добу, і гайда. Але так не можна робити! Військові – живі люди, з ними треба бути постійно, з ними треба жити і не обов'язково тільки служби служити, а й допомагати – їсти приготувати чи випрати шкарпетки, будь-що робити, і тоді вони відкриваються, тоді говорять, деколи і різку правду, в очі.

То капелан на війні – це не тільки душпастир, а й психолог?

Якось би я назвав це інакше, може, й гордовито прозвучить, але це як ангельський поклик – це вміння обійняти військового і вміння за нього молитись, вміння впасти на коліна і вміння, стоячи на колінах, підняти іншого з колін. Це справді і психолог, і священник, і друг, і побратим, і багато більше. Капелан, якщо не відчуває свого призначення, може стільки біди наробити, що після нього виправити буде важко. І так само психолог: якщо він не на своєму місці, то біди наробить.

Капелан - це справді і психолог, і священник, і друг, і побратим, вважає Ісайович / 
​​​фото надані капеланом Іваном Ісайовичем

Чи всі конфесії забезпечують свої квоти капеланами?

Не всі, капеланів бракує. Свого часу навіть порушувалось питання щодо впровадження у семінаріях спеціального курсу для капеланів. Але нас не почули, на превеликий жаль, ні ректори, ні єпископи…

Наскільки значна нестача капеланів?

Дуже велика, більш ніж 80% не вистачає, і це дуже погано. Адже буває, що й капелани не витримують, коли їм доводиться зіштовхуватись із втратами. Був і такий випадок: коли капелан, не скажу, якої конфесії, побачив серед убитих хлопців, із якими вчора спілкувався, то зняв одяг священника і взяв до рук зброю… А це заборонено.

Що значить візит капелана для військових?

Якось воно так виходить, що хлопці зазвичай після того, коли отримали сповідь та причастились, готові на все.

Кажуть, ворог у першу чергу цілить у капеланів та медиків?

Так, бувало. Це щоб підірвати моральний дух наших підрозділів.

Ви особисто часто буваєте "на нулі"?

І тепер звідти приїхав (наша розмова відбулася в перших числах червня, - УНІАН). Але завжди мене Господь береже. Пригадую, їздив якось у село Щербаки (Запорізький напрямок). Кажуть мені: "Ви туди, отець Іван, не доїдете, вам туди не можна". Відповідаю, що прошу вибачення, але поїду все одно, і збираюся, бо знаю, що там підрозділ, який хоче бачити священника. Знаєте, дивовижно, але Бог бачить, куди ти йдеш, і він знає, якою буде ця дорога. І ось, їду я в це село, а в асфальті десь на кілометровому відрізку шляху ракет зо двадцять з "Граду". Бачиш це, чуєш десь постріли, земля дрижить, але ти їдеш і… жодного вибуху. Приходиш і робиш свою роботу, вертаєшся, а потім хлопці телефонують з того підрозділу і кажуть: "Після вашого приїзду тиждень було затишшя". І я не розумію, як це інакше пояснити, як волею Бога. До речі, командир того підрозділу опісля називав мене "наш талісманчик".  

Це не вони вам кадило зробили з уламків снаряда РСЗВ "Град"?

Ні, це київські зв'язківці зробили, воно з частин "Граду" з Дебальцевого. Це кадило зі мною часто їздить. 

Капелан часто їздить на фронт з кадилом з уламків снаряда РСЗВ "Град" / фото надані капеланом Іваном Ісайовичем

Розкажіть, як відбувається ваша співпраця зі штабом: вам телефонують і просять поїхати в той чи інший підрозділ, де є проблема?

Так, телефонують і кажуть, що треба поїхати, приміром, у напрямок Оріхова (Запорізька обл.), в такий-то підрозділ, і трохи попрацювати з військовими. І їду. До речі, у 2015-2016 роках існували мобільні групи, до складу яких входили психолог, капелан та інші спеціалісти, вони виїжджали на допомогу Генштабу. Зараз така практика певною мірою, на жаль, спотворилась, тому я працюю радше як самотній вовк. Моя праця – внутрішня комунікація між солдатом і командиром.

Що ви бачите в тих точках, куди вас просять поїхати?

Я бачу багато чого, а потім говорю про це з комбригом. Бачу, де виникає проблема, хто винен, наприклад, начпрод чи командир підрозділу, чи є якась інша причина – і звертаю на це увагу командування.  

Тобто, з вами діляться всіма проблемами, не тільки духовними?

Так, довіряють. Але найперше тому, що бачать: якщо є проблема і я знаю її, то вона вирішується. Коли бачив щось "не те", то зразу звертався напряму, приміром, до комбрига, і реакція була протягом дня – не тижня, не місяця. І це добре, бо це допомога і командиру, і солдатам – як я вже казав, це внутрішня комунікація.

Я просто роблю чиюсь роботу. Так, вона і моя, бо вона спільна для держави. Але цю роботу мав би виконувати, наприклад, замполіт, офіцер по роботі з особовим складом. Та вони настільки завантажені паперовими справами, що не мають часу на реальне життя у воєнний час. І це найгірше, коли я бачу, що ми знову повертаємося у паперову армію. Я не знаю, як достукатись, як це змінити. Говориш відкрито "на низах" – чуєш: "Від нас вимагають!", "на верхах" говориш (а маю й таку можливість), то у відповідь "…та не може бути, розберемось"... І шкода, що це поняття – "я начальник, ти дурень" – досі нерідко працює.

Чи можете порівняти 2014-й та 2022-й?

Можу порівнювати як людина, капелан, а не як військовий. АТО для мене також було вторгненням. Можливо, назвавши ці події АТО, влада показала неготовність нашої держави до спротиву чи щось інше, але для мене це було вторгнення, і це було видно, про це треба було голосно кричати і працювати у цьому напрямку. Для мене що тоді, що тепер це – війна, яка несе розруху, вбивства, ґвалтування, приниження людяності.

У повномасштабному вторгненні Росії в Україну у 2022 році є тільки підкреслення того факту, що ті, хто напав у 2014-му, вирішили показати всьому світу, що для них жодні закони – ні біблійне, ні європейське чи міжнародне право – нічого не значать. Вони відчули себе богами, відчули свою силу. Насправді ж ця війна показала їхню слабкість як людини розумної, бо розумна людина не дозволить собі нищити все так, як нищить цей ворог – людина-диявол!

Важкість цього вторгнення у тім, що використовується багато фосфорних та балістичних ракет, зараз у бій відкрито пішло все, що є – починаючи від слова і завершуючи тяжкою зброєю. І це справді страшно! 

І через це гинуть тисячі людей – і військових, і цивільних...

Так, це ще одна особливість цієї страшної війни. Багато патріотів, інтелекту, майбутніх будівничих України в перші дні і місяці війни поклали своє життя.

Насильницькою смертю загинуло багато невинних цивільних. І з огляду на все це, страшно, що є багато тих, хто зараз думає: "…а, може, припинити би трохи, домовитися...". Це не слушна думка, оманлива, бо назад дороги нема, ми можемо йти тільки вперед, до перемоги, і то вже буде перемога і над духовністю, і над матерією, тобто над державністю. Правда мусить перемогти.

Також зараз я все ж таки бачу, що світ об’єднується навколо правди – ще слабо, але вже об’єднується. А під час АТО світ мовчав, проковтнув ті події…

У одному з інтерв’ю у 2014-му ви сказали фразу, яку багато хто цитує досі: "Там, на сході, формується українська нація. Приємно, що піднявся не тільки захід країни, і центр, і південь. Вони воюють за своїх дітей і їхнє майбутнє, щоб вони виросли й не були рабами, щоб ними не керували кримінальні авторитети". Тепер пробудження свідомості в української нації відбулося?

Так, і ця зміна свідомості відбувається по всій Україні. Шкода, що з настанням війни. Насправді вже відбувся дуже великий перелом. Патріоти України, які жили в Слов’янську чи Краматорську, чи деінде на сході, й які раніше могли чути закиди щодо своєї "ідейності", тепер вдихнули на повні груди. Натомість багато тих, хто тяжів до Росії, бо не бачив і не знав іншого, зараз зрозуміли, як помилялися.

Переважна більшість українців прагне змін, я це зараз бачу. Думав, таких буде менше, але насправді їх більшість, і це і схід, і центр, і північ та південь країни.

Насамкінець, якими ви бачите наших воїнів? Вони, безсумнівно, Герої, але напевно, що ви маєте особливий погляд на їхній героїзм?

Я спілкуюся з нашими військовослужбовцями – на передовій, в окопах, під обстрілами чи на польовій кухні – і знаєте, що мене найбільше вражає? Їхнє бажання жити. Я бачу, що вони готові піти на смерть, щоб тільки жити. Оцей вислів – "Я йду на смерть, щоб жити" – вражає до глибини серця! Як священник, я розумію їх, бо вірю у вічність. І тільки потім, коли сам на сам із ними тихенько поговориш, чуєш продовження: "Якщо не я буду жити, то будуть жити мої діти, мої онуки, буде жити моя держава. Тому я йду на смерть, щоб жити". Це те, що дає мені сили, що не дає мені всидіти дома. Ось, я приїхав із фронту, і вже збиратимусь назад.

Наталія Петерварі, УНІАН