Сторінки історії Католицької Церкви в СРСР у роки війни ще чекають своїх серйозних дослідників. Мало хто знає про існування католицьких капеланів у бойових частинах, які воювали разом з Червоною армією.

Незабаром після початку німецько-радянської війни були відновлені радянсько-польські дипломатичні відносини, розірвані 17 серпня 1939 року, після того, як СРСР заявив у своїй ноті про припинення існування Республіки Польща. Договір між прем'єр-міністром польського уряду у вигнанні генералом Сікорським і послом СРСР у Великобританії Майським був підписаний у будівлі МЗС Великобританії у присутності Уінстона Черчілля. Основним результатом цієї угоди стало рішення про створення на території Радянського Союзу Польської армії з поляків, які перебувають в ув'язненні в СРСР.

Підписання договору Сікорського-Майського. 30 липня 1941 року

30 липня 1941 року було підписано угоду Сікорського–Майського, котра відновлювала дипломатичні відносини між Польщею і СРСР. Очолити нові формування було доручено генералу Владиславу Андерсу, що перебував в ув'язненні на Луб'янці з 1939 року. 4 серпня 1941 року Андерс був доставлений в кабінет Берії, де той повідомив йому, що він вільний і призначений польським урядом у вигнанні командуючим Польською Армією в СРСР з підвищенням до дивізійного генерала. Варто відзначити, що Андерс вкрай негативно ставився до радянського режиму: при владі в СРСР знаходилися ті ж люди, котрі ще кілька років тому стерли з карти світу його країну. Тому генерал зробив вигляд, що згоден стати під прапори Сталіна, проте основною своєю метою він бачив - визволити з ув'язнення якомога більше співвітчизників і повести їх на Захід. Сталін також не мав ілюзій, але робив вигляд, що вірить у щирість генерала Андерса, оскільки йому важливою була підтримка Англії, яка стояла за урядом Польщі у вигнанні. Польські формування, створювані з поляків, котрі уникли Катині, повинні були стати частиною збройних сил суверенної Польщі, які присягали на вірність польському уряду. Армія призначалася для боротьби з гітлерівською Німеччиною. Важливим пунктом угоди було те, що польські частини будуть відправлені на фронт "тільки при досягненні ними повної бойової готовності". Радянський уряд погодився сформувати 2 стрілецькі дивізії, кожна по 10 000 людей, і один запасний полк з 5 000 військовослужбовців. Місцями дислокації з'єднань стали Тоцький і Татищевський табори (в Оренбурзькій і Саратовській областях), а штаб повинен був розташовуватися у Бузулуці Оренбурзької області.

Польські військовополонені, котрі прибули на призовний пункт при формуванні армії Андерса

Під час переговорів про створення армії окремо було порушено питання про запровадження інституту полкових священиків, що не зустріло заперечень з боку радянського командування, якому формально підпорядковувались відроджувані військові з'єднання. Проживаючий у вигнанні в Лондоні польовий єпископ Юзеф Гавлина вирішив призначити своїм генеральним вікарієм для частин в СРСР прелата Чеслава Войтиняка, а якщо це буде неможливо, то посаду повинен був зайняти о. Юзеф Панась. Обидва, за його даними, перебували в радянському ув'язненні. На жаль, вони до цього часу вже загинули. У результаті генерал Андерс призначив керівником католицького душпастирства Польської Армії в СРСР прелата Владислава Ченьского, львівського священика, який також знаходився в ув'язненні. Отець Владислав 5 вересня 1941 року здійснив перше офіційне богослужіння в церкві святого Людовика у Москві. На Месі були присутні військовослужбовці та представники посольства Польщі. Настоятель храму о. Леонард Браун подарував полякам чашу і місал, а також вино і гостії для здійснення богослужінь. Вже 7 серпня о. Владислав Ченьский вилетів в Саратов, а звідти вирушив до штабу Польської Армії в Бузулуці. Там уже перебувало сім священиків, випущених з таборів. У першу чергу в будівлі штабу була обладнана каплиця в приміщенні їдальні, яку на час богослужінь прикрашали відповідним чином. По неділях тут здійснювали три служби: Службу Божу, в якій брало участь вище керівництво армії, Службу Божу для солдатів і православну літургію. Кожна дивізія мала 7 штатних одиниць капеланів, а також 10 штатних одиниць їх помічників (нерідко ними були черниці). Були встановлені і штатні одиниці капеланів при госпіталях. Причому капелани були не тільки з латинського і православного духовенства. Було два греко-католицьких священика і один католик візантійського обряду. Серед солдатів також були ченці (6 францисканців і два салезіанца), а також 20 семінаристів. Втім, формування Армії Андерса не було схоже на казкову історію про чудесне звільнення з полону інтернованих поляків. У таборах, де відбувався набір військовослужбовців, НКВС надавалося право відводу осіб, що надходять до Польської Армії. Паралельно особісти посилено вербували агентуру серед тих, хто отримав дозвіл вступити у створювані військові частини. Тотальний контроль тривав і після звільнення. Менше ніж за рік були знов арештовані кілька капеланів.

Джелал-Абад, лютий 1942 року. Генерал Владислав Андерс спостерігає за перебігом навчань

Щоб вирватися з полону, полонені використовували практично будь-яку можливість, навіть якщо вони не підходили за станом здоров'я. Наприклад, у кінці лютого 1942 року на посаду капелана 22 полку піхоти був прийнятий Владислав Галецькі. Лише на початку липня він, у приватній бесіді з духовним керівництвом зізнався, що він не священик. Починати організацію душпастирства доводилося з нуля. Не вистачало не тільки вина, гостій та смирни. У 6 дивізіях на всіх священиків був тільки один комплект літургійних шат, зібраний "з миру по нитці", і всього одна чаша, зроблена ще в ув'язненні. Цікавий факт, що перший святий єлей католицькі священики отримали від місцевого православного єпископа. Складність полягала і у величезних відстанях між дивізіями і відсутності транспорту, що, звісно, ускладнювало співпрацю між капеланами. Але всі прогалини тьмяніють на тлі того, як зустрічали священиків військовослужбовці, котрі вирвалися з ув'язнення. Отець Франциск Тичковський писав: “Кожен солдат мав іконку Богоматері, вирізьблену на дереві або написану на дошці або металі. Священики здійснювали по дві-три меси в день, щоб дати можливість всім бажаючим приступити до причастя і  посповідатися". Це підтверджує і генерал Сікорський, який у грудні 1941 року відвідав СРСР, неодноразово брав участь у польових богослужіннях і, повернувшись у Лондон, писав Папі Пію XII: “Під час мого перебування в Росії я переконався, що в польській армії повна релігійна свобода. (...) Капелани проводять богослужіння, на яких збираються всі солдати, які у великій кількості приходять до Церкви. (...) Релігійне відродження серед польських вояків просто дивовижне, як і у громадян СРСР, які хочуть бути "ближче до Бога" і часто беруть участь в наших богослужіннях".

Бузлук, грудень 1941 року. Генерал Сікорський перед ротою почесної варти під час інспекції по польських військових таборах

Дійсно, капелани намагалися надавати духовну підтримку не тільки військовослужбовцям та членам їх сімей, але і католикам, які перебували поблизу, в основному це були депортовані поляки. Ще в жовтні 1941 року отець Владислав Ченьский писав до єпископа Юзефа Гвалини: "Питання Церкви тут, на місці, потребує зараз у великій кількості тихої роботи, ніяких зовнішніх проявів, оскільки це може все зіпсувати і бути сприйнято як пропаганда серед місцевого населення, яке дуже гаряче шукає Бога, горнеться до нас — не хоче православних священиків і навіть уніатів, тільки нас, латинян". Подібне не могло сподобатися представникам радянської влади. Як наслідок особісти часто йшли на провокації, щоб викрити священиків у перевищенні повноважень. Одним з найбільш популярних способів "вивести ксьондза на чисту воду" було терміново викликати священика до нібито вмираючого. За діяльність без дозволу влади священикам загрожувало покарання аж до ув'язнення. Подібні випадки відбувалися настільки часто, що о. Владислав Ченьский закликав священиків до особливої обережності, коли їх раптово кликали до вмираючих. Незважаючи на небезпеку, капелани продовжували практику таємних богослужінь, у тому числі збираючи віруючих на Меси в лісі. Один з священиків згадував: “Я говорив під час кожної Меси не тільки на тему літургійних читань, але і про поточну ситуацію. Мої слухачі втратили всіх своїх близьких і своє майно. Залишився у них лише Господь Бог, кілька земляків і партизани в лісі. Ніколи не бачив стільки сліз на обличчях моїх слухачів, як під час моїх лісових Мес. Вони потребували слів розради і зміцнення. Практично всі причащалися. Дивлячись на них, перед моїми очима вставав образ громади перших християн". У травні 1942 о. Владислав Ченьский таким чином описав місію польових священиків серед мирних жителів: “Це особливе завдання. Військо погодилося, щоб капелани служили і серед мирного населення, серед усіх, кого, нехай і з натяжкою, можна назвати членами сімей військовослужбовців, тобто сімей, в яких хоч хтось в армії. Оскільки таких сімей величезна кількість, то на практиці служіння капеланів охоплює практично все польське населення, яке перебуває в межах СРСР. Це була і буде важка робота, адже становище цих людей трагічне". Військовослужбовці протягом усього часу ділились своєю провізією з мирним населенням, яке не можна було зарахувати до складу армії з причини віку або здоров'я. На утриманні Польської Армії було кілька тисяч дітей, в тому числі сироти віком до 2 років.

Янг-Юль, зима 1941 року. Радянські і польські офіцери на навчаннях

Державний комітет оборони Радянського Союзу зробив різдвяний подарунок — 25 грудня 1941 він прийняв спеціальну постанову "Про Польську Армію на території СРСР", збільшивши її чисельність до 96 тисяч осіб і 6 дивізій. Разом з цим було змінено місце дислокації. Штаб переїжджав до Янг-Юль в Узбецьку РСР, а дивізії в Киргизьку, Узбецьку і Казахську РСР. У цих краях кількість засланих поляків була досить значною, поле для роботи священиків розширювалося. Командування Польської Армії і о. Владислав Ченьский просили збільшити кількість капеланів, але вдалося прийняти лише кілька нових священиків. При тому, що штатні посади звільнялися: хтось із капеланів був заарештований, а хтось помер. Тим часом у доповіді Сталіну Берія констатував антирадянські настрої солдатів і офіцерів Польської Армії. Інформація про ідеологічну ненадійність цього військового формування призвела до того, що було прийнято рішення про те, що армія не буде воювати, поки не закінчиться підготовка та озброєння всіх шести дивізій. Сталін при цьому зауважив: “Ми не квапимо поляків з виступом на фронт. Поляки можуть виступити і тоді, коли Червона Армія підійде до польських кордонів". Словом, ставало ясно, що польські формування ще довго не вступлять у бій і будуть перебувати далеко від фронту під пильним наглядом НКВД. У результаті генерал Андерс поставив перед Владиславом Сікорським питання про евакуацію всієї Польської Армії з території СРСР. Разом з тим Андерс, бажаючи уникнути неприємностей, наказав, щоб всі публічні виступи священиків, у разі якщо вони не стосуються релігійної тематики, не суперечили поглядам політичних лідерів. Для координації виховної роботи всі проповіді та виступи повинні були бути затверджені у відповідних відділах. Фактично це означало введення цензури. Це викликало обурення священиків. Отець Владислав Ченьский особисто зустрівся з генералом Владиславом Андерсом, доводячи, що текст проповіді, зрозуміло, може бути узгоджений з поглядами військового керівництва, але ніхто не має права цензури проповідей. Андерс, вибачившись, скасував наказ, пояснивши тим, що він лютеранин і не знайомий з католицьким правом. Тим не менш, згідно з наказом о. Владислава Ченьского священики, щоб не зіпсувати відносин з радянською владою, не повинні були згадувати у проповідях про репресії. Втім, нагадувати про польський характер західних територій СРСР не заборонялося, хоч кожна згадка про польське Вільно або польський Львів викликала величезне незадоволення в Москві.

Єпископ Юзеф Гавлина в СРСР

Надзвичайно важливою подією для польського душпастирства у СРСР став візит польового єпископа Юзефа Гавлини. Він прибув з Лондона до СРСР 27 січня 1942 року. Ватикан пов'язував з цією поїздкою великі надії. Посол у Ватикані писав до генерала Сікорського: “Святіший Отець надає візиту єпископа Ю. Гавлини до Росії велике значення. Він розраховує, що його діяльність вийде за межі армії і стане початком відродження ієрархії у росіян. Святіший Отець дав єпископу Ю. Гавлині найширші повноваження аж до призначення (апостольських) делегатів і висвячення єпископів". 19 квітня 1941 року єпископ прибув до Москви. Він став першим за багато років католицьким єпископом, котрий офіційно отримав дозвіл в'їхати на територію СРСР. 8 травня він приїхав в Куйбишев, де в будівлі польського посольства відслужив месу та виголосив проповідь. 30 травня він завершив роботу над "Інструкцією про питання душпастирства серед мирного населення". Згідно з нею, роботу серед католиків повинні були здійснювати польські священики, очолювані окремим деканом, якого міг призначати і зміщати польовий єпископ, який має права апостольського делегата для мирного населення. Однак документ залишився тільки на папері. Радянські власті не могли піти на такий крок, як створення окремого душпастирства для поляків в СРСР. 6 червня єпископ прибув до Янг Юль, де розташовувався штаб Польської Армії. Вчинені тут меси під відкритим небом залишили незабутні враження в учасників. Протягом подальшого часу єпископ відвідував дивізії, госпіталі... Радянські власті були стурбовані тим ентузіазмом, з яким віруючі зустрічали єпископа. Відстежували кожен його крок, записували кожне його слово, кожну проповідь. Відстежували всі контакти. У підсумку єпископ відмовився від ідей, які виходили б за ті, які були заздалегідь обговорені з радянським керівництвом. У день святого Владислава — 27 червня 1942 року єпископ прийняв до Католицької Церкви генерала Владислава Андерса. З усіх дивізій єпископ наказав привезти всіх колишніх кліриків, трьох з них він висвятив у священики. Під час візитації армійських частин єпископ відвідував і поселення поляків, депортованих до СРСР. Часто до нього приходили і православні жителі цих місць, просили благословити. Єпископ ніс розраду тисячам поляків, вивезених в глиб Росії, і добирався до таких куточків, де ще жодного разу не ступала нога католицького священика. Вже сам вигляд єпископа в літургійному одязі під час Мес під відкритим небом, в пустелі Узбекистану або Киргизії, справляв враження на всіх, що брали участь в цих богослужіннях.

Парад польських підрозділів армії Андерса в Бузуліці, грудень 1941 року

Паралельно з цим з тих поляків, які не пішли разом з Андерсом за кордон за участю Союзу польських патріотів, були створені польські збройні сили, підлеглі радянському командуванню — Перша польська піхотна дивізія імені Тадеуша Костюшко. Капеланом дивізії став о. Вільгельм Франчишек Кубш, який був настоятелем парафії недалеко від Барановичів, а коли ця територія була окупована німцями, набрав партизанський загін. Командувач костюшковської дивізії генерал Зигмунт Берлінг присвоїв о. Вільгельму звання майора. Крім цього священик отримав права Апостольського делегата на території СРСР. Спочатку військовослужбовці приймали його з недовірою, однак о. Вільгельму вдалося змінити це ставлення, особливо після того, як в дивізію були покликані його колишні парафіяни. Судячи з розповідей очевидців, священик був справжнім другом для солдатів. Сповідав, служив меси, відспівував... Був завжди поруч з тим, хто йшов у бій, надихав їх, розмовляв з ними. Після перетворення дивізії в I Корпус, став його деканом, був редактором католицького додатку до журналу "Жолнеж Вольнощчи" (Zolnierz Wolnosci), який називався "Бог і Вітчизна". Після перетворення I Корпусу в I Дивізію Польської Армії в СРСР став його деканом. Отець Вільгельм брав участь у боях на території Польщі. Пройшов від Холма до Варшави. Благословляв солдатів, що йшли на допомогу повстанцям у польській столиці. У січні 1944 року в результаті конфлікту з генералом Михайлом Роля-Жимерським він був звільнений з армії. Через це священику довелося ховатися в монастирі домініканців у Любліні, а потім у монастирі облатів в горах. На жаль, історія душпастирства в Армії Людової та Дивізії ім. Костюшко відома мало. Знаємо, що в них були капелани. Саме вони стали в 1945 році душепастрирями Польського Війська, на чолі яких встав Генеральний о. декан Станіслав Вархаловський. На завершення хотілося б розповісти ще про одну людину. Серед дітей, депортованих з Польщі в Сибір, а потім вивезених до Ірану, був майбутній священик-францисканець Блажей Карась. Через Іран та Індію він потрапив до Америки, там вступив до монастиря, був висвячений і служив серед поляків в Чикаго. На самому початку 90-х років він приїхав служити в Росію, в Сибір, до нащадків тих, з ким у своєму далекому дитинстві він розділив долю.

Михайло Фатєєв