Хто такі отці-редемптористи та як вони з’явились в Україні? В чому секрет особливого Божого благословення над Згромадженням Найсвятішого Ізбавителя (ЗНІ)? Що відбувається з двома священниками цього Згромадження, яких минулого року взяли в полон росіяни? Та як молода людина, далека від Церкви, повністю присвятила себе служінню Богові?

Про це та інше в інтерв’ю сайту «Духовна велич Львова» розповів протоігумен Львівської провінції Згромадження Найсвятішого Ізбавителя (редемптористів) ієромонах Володимир (Борейко).

«Тоді для сповіді були написані величезні талмуди з покутами»

Андрій Толстой: Отче Володимире, чому така назва – «редемптористи»?

О. Володимир (Борейко): Історія починається з нашого святого засновника Альфонса Лігуорі, який виріс в багатій неапольській сім’ї. Він мав гарні перспективи, був успішним адвокатом, але під час розгляду однієї справи стикнувся з хабарництвом в судовій системі. Це його дуже розчарувало, і тоді він отримав покликання до священничого служіння. Але звичайне служіння священника у великому місті його не дуже приваблювало.

І одного разу, коли він захворів, його відправили лікуватися в гори, де він побачив бідних людей. Вони були охрещені, але не мали часу ні на церкву, ні на релігію. Тоді він вирішив у співпраці з місцевим єпископом та сестрою Марією Челеста Кростарозою (майбутня блаженна Католицької церкви, ред.) заснувати нове згромадження, яке би йшло до убогих людей і проповідувало би їм про відкуплення. Латинської мовою «відкуплення, відкупитель» буде «redemptio, redemptor». І вони хотіли йти та проповідувати, що людина вже Богом відкуплена, не треба докладати величезних зусиль, щоб купити собі це відкуплення – воно вже подароване, його просто треба прийняти і ним жити.

Це трішки нагадує погляди Мартина Лютера.

Альфонс є Учителем Церкви і великим моралістом. Він справді приніс революцію в моральне богослов’я. Тоді для сповіді були написані величезні талмуди з покутами, що і за який гріх треба на людину накладати. Альфонс вчив зовсім інакших речей. Він говорив, що в сповідальниці священник мусить бути перш за все батьком, далі – лікарем, і аж третє – суддею. До речі святий Альфонс є покровителем всіх сповідників Католицької церкви. Якраз завдяки його бажанню служити вбогим – людям, які не до кінця розуміють своє християнське покликання, редемптористи почали нести цю місію по всьому світу.

Коли було засноване ваше згромадження?

В 1732 році, в місті Скаля недалеко Неаполя.

Яким чином воно поширилося по всьому світі?

Це було італійське згромадження, поділене між Неапольським королівством і Папською державою. Коли до редемптористів прийшов із чеських земель тепер вже святий покровитель Відня Климентій Гофбауер, він вирішив поширити згромадження за Альпи. Тому в XIX столітті редемптористи стали поширюватись по всій Європі, потім в Америці. Перший канонізований святий в Сполучених Штатах – це Іван Нойман, редемпторист.

Отці редемптористи разом з митрополитом Андреєм. Фото: cssr.lviv.ua

«Вони почали служити нашим людям, змінили свій обряд, вивчили мову»

В Україні редемптористи з’явились 110 років тому. За яких обставин це сталось?

Історія починається з наших емігрантів з Галичини в Канаді. В першу чергу вони будували в своїх поселеннях церкви. Але не було священників. Тому єпископи в Канаді давали клич до священників по всьому світі. З-поміж інших відгукнулись бельгійські редемптористи. Приїхавши в Канаду, вони почали служити нашим людям, змінили свій обряд (з латинського на візантійський, ред), вивчили мову… І коли Андрей (Шептицький) приїхав на конгрес в Канаду і побачив працю редемптористів, то вирішив їх запросити в Україну. І в 1913 році перших семеро редемптористів приїхали і оселилися в Уневі. Це були суто бельгійці.

Якою була їхня подальша доля?

Вони працювали тут, змінювалися час від часу. З часом з’явилися покликання з місцевих людей, також долучалися священники, які були в целібаті. Бельгієць отець Йосиф де Вохт служив тут, аж поки його не виселили після Другої світової війни. Він був довголітнім протоігуменом віцепровінції. Також у Львові був ювенат, тобто школа для хлопців, така, яку зараз василіяни мають в Бучачі. Були покликання і звідти. З часом тут лишилися тільки українці.

Скільки в Україні редемптористів на цей час?

Менше сотні.

А в світі?

Близько 4,5 тисячі.

А як справи з покликаннями?

Зараз із покликаннями труднощі, хоча маємо на новіціяті двох хлопців і одного вже священника. Більше, на жаль, не зголошуються, хоча молимося за це постійно.

Хоча ваші монахи активно працюють з молоддю…

Так, але насильно нікого не заставиш. Молоді люди нерідко горять бажанням служити Богові, але потім з різних причин все ж не обирають шлях богопосвяченого життя в монастирі.

На вашу думку, яка причина – Бог став менше покликати людей до монашого життя, чи менше людей це покликання розпізнають?

В певній мірі може бути і одне, і інше. Можливо, наше Згромадження не виконує в повній мірі ту місію, яку на нас покладено, і тому Бог не дає покликання в тому обсязі, як би ми хотіли. А друге – це питання сучасного світу: люди стали більш індивідуалістами, закритими, більше сидять в соцмережах, менше готові жертвувати своїм життям. Комфорт також розслаблює. Для чого кудись йти, якщо все можна мати в себе в хаті і не докладати великих зусиль?

Слухаючи вас, у мене з’явилася думка про віртуальні монастирі майбутнього, коли кожен має в своїй квартирі келію, але поєднаний з іншими в одне згромадження через інтернет.

Людина – істота соціальна, вона потребує перебування в спільноті. Індивідуалізм народжується, напевне, від дитячих зранень… Це дуже складна тема. Але це все вже було колись – кожен монах жив окремо, і зараз таке монашество ще можна знайти. Але спільні молитви, спілкування – це важливо для людини.

Щоб змінити радикально своє життя, людині важливо бачити свій шлях унікальним, в певній мірі, безальтернативним. А в наші часи навіть у Церкві переважає поняття інклюзивності. З однієї сторони, це робить людей більш терпимими до інших поглядів та вірувань, а з іншої – розмиває межі вузького шляху в служінні Богові. Бо ж «всі брати», «всі релігії ведуть до Бога»… І, можливо, через це в людини на підсвідомому рівні втрачається стимул платити ціну. Навіщо зрікатися чогось, якщо я можу спастись або духовно зростати в зручний для себе спосіб. «Бог мене любить таким як я є», «Він безмежно милосердний», думає людина. І через це, можливо, втрачається унікальність не лише монашого способу життя, але й потреба в самому християнстві, а подекуди – і релігії взагалі.

Будь-яке покликання передбачає, що ти мусиш чимось жертвувати. На жаль, не кожен готовий платити ціну до кінця.

В Католицькій церкві монаші чини та згромадження мають свої особливості. У чому полягає харизма вашого Згромадження?

Згромадження редемптористів покликане для місійної реколекційної діяльності – йти до людей з проповідування Слова Божого. Це основна харизма нашого Згромадження, вона ще звучить як «Служіння убогим». Не лише бідним, але й духовно убогим. Ми можемо бачити убогих людей всюди, навіть у суспільстві з добробутом.

Які, на вашу думку, сильні сторони сучасної молоді?

Їхня перевага в тому, що вони мають більше засобів та можливостей для реалізації. І добре те, що вони вміють це використати. Багато молоді здатні багато навчатись і змінювати цей світ. Ось ми організовували школу аніматорів, і діти, навчаючись, потім здатні поширювати свої знання та навички для інших. Також маємо приклад того, як багато молодих людей зараз воюють. На жаль, деякі загинули. Це приклад того, що молодь здатна до самопожертви в критичних моментах. Як би то сказати стисло? Вони гарні. Вони можуть багато чого робити. І вони роблять, якщо давати їм стимул та підтримку. Якщо їх цінувати за це, вони багато чого можуть змінити. В 1990-ті не було таких можливостей для реалізації, як тепер.

о. Іван (Левицький) та о. Богдан (Галета), які служили в Бердянську

«Це нас болить, це наші співбрати, і ми хочемо їх повернути»

В російському полоні від жовтня минулого року перебувають два священики з вашого Згромадження. Це о. Іван (Левицький) та о. Богдан (Галета), які служили в Бердянську. Чи відома вам їхня подальша доля, в якому вони стані?

На жаль, офіційної інформації про їхній стан та перебування немає. Ми зверталися в різні інстанції, і до Ватикану, і за кордоном – де тільки могли, «пропихали» це питання. Але, на жаль, немає жодної інформації.

І від органів влади також?

Перед державою для отців ми є «ніким».  Можливо, це тому, що держава в час війни зосереджена на долі військовополонених, а не цивільних. Однак це нас болить, це наші співбрати, і ми хочемо їх повернути. Тим більше, що один священник досить хворий, у нього цукровий діабет, він переніс операцію на серце – це отець Богдан. Де вони зараз перебувають, ми можемо хіба дізнаватись з чуток. З якихось переказів чули, що вони зараз у тюрмі.

Ці священники служили в Бердянську, в храмі Різдва Пресвятої Богородиці. Вони могли виїхати, але залишились, попри окупацію міста росіянами. Чому вони прийняли таке рішення?

Коли починалось широкомасштабне вторгнення, наш попередній провінційний уряд попереджав отців і запитував їх, чи вони готові виїхати. Ми мали подібну ситуацію в Чернігові, який перебував в оточенні, де наші отці були разом з людьми. Отці в Бердянську також вирішили залишитися. Місцеві священники римо-католицької громади виїхали, тому отці Іван та Богдан служили також для римо-католиків у Бердянську. Залишитись там було їхнім добровільним рішенням.

Отець Іван мав дуже активну громадянську позицію, під час окупації він збирався з людьми на центральному майдані, і вони молилися за Україну, за мир. І це, напевно, стало причиною репресій проти них. Тоді ж почалися обшуки в ієрархії Московського патріархату в Україні. Можливо, арешт наших священників став реакцією російської окупаційної влади на це. Принаймні воно співпало в часі.

Ви вже трохи згадували про ваші зусилля щодо їхнього звільнення, але розкажіть більше про кроки, які ви для цього робите?

Ми на контакті з різними інституціями. Рідні отців писали куди тільки можна – і в Червоний Хрест, і до омбудсмена, у всі інстанції, які займаються полоненими. Ми також писали до Рима, Денис Коляда (певний час був релігійним консультантом в уряді України, випускник УКУ, протестант, ред.), що був у Папи Римського, теж доносив цю інформацію. В курсі наш Блаженніший Святослав, який говорить про це на всіх зустрічах. Наш нунцій Вісвалдас також в курсі. Навіть під час приїзду кардинала Дзуппі, який потім відвідував Москву, озвучувалося питання про наших отців. Якщо хтось з нас за кордоном, то під час зустрічей з кардиналами, нунціями доносимо цю інформацію. Тому вона є на слуху, вона відома всім, тільки чомусь це питання – не знаю від кого це залежить – не рухається.

Отець Іван Левицький на молитві в Бердянську

Нещодавно ви проводили особливу заступницьку молитву за полонених отців.

Так, ми постійно молимося за їхнє звільнення. Але того разу попросили людей долучитися до нас в молитві в особливіший спосіб, бо віримо, що спільна молитва здатна допомогти в цій ситуації.

Хто хоч трохи знайомий з історією Згромадження редемптористів, відразу помітить, що воно дало Католицькій церкві багатьох яскравих святих –і на вселенському рівні, і в Україні. Наприклад, блаженний Миколай (Чарнецький), якого дуже люблять у Львові. Також були редемптористами блаженний священномученик Василій (Величковський), митрополит Володимир (Стернюк), їхню роль у збереженні підпільної Церкви неможливо переоцінити. А ще є блаженні о. Іван (Зятик), о. Зенон (Ковалик)… Також теперішній львівський митрополит Ігор (Возьняк) є вихідцем із вашого Згромадження. І це лише частинка від того сонму подвижників з числа редемптористів за останні три століття. Висловлюючись сучасною мовою, в чому секрет успіху саме вашого Згромадження?

Якби я знав цей секрет, то зараз його б використовував. Можливо, причина нашого успіху в Україні полягала в тому, що коли понад 100 років тому сюди прийшли бельгійці, вони ставили високі планки для наших священників. І високі були вимоги для тих, хто приходив до монастиря, в тому числі і щодо освіти. Ми знаємо, що Володимир (Стернюк), коли працював сторожем чи в лабораторії, то знав французьку мову, і ще кілька мов. То були високоосвічені люди. Але одночасно вони сильно горіли бажанням служити Богові, були навіть готові йти до смерті та витримувати різні випробовування.

Справді, Згромадження багато спричинилося до того, щоб Церква вистояла в Україні – це й провід Василя (Величковського) після Йосипа (Сліпого), і також Володимира (Стернюка), який був тут довголітнім місцеблюстителем митрополичого престолу, і Филимон (Курчаба), який був єпископом-помічником та близько 40-ка років протоігуменом редемптористів. Це великі постаті. Також є ще багато отців, які віддавали себе повністю на служіння людям. Можливо, якраз тому, що вони виконували ту місію, яку Господь на них поклав, Він підтримував їх, і якраз в цьому є секрет.

Отець Володимир Борейко звершує Таїнство Хрещення. Фото: Фейсбук-сторінка священника

«Я не мав знайомих священників, до церкви не ходив, нікого не знав»

Ваше особисте покликання також не зовсім типове. Ви не вступили до монастиря відразу після закінчення школи, а отримали вищу освіту, кілька років працювали викладачем в Заліщиках. Ви вступили на новіціят, коли вам було 26 років, вічні обіти склали в 31 рік, а священницьке рукоположення отримали в 32. До речі, щодо вашого віку, коли ви були рукопокладені, це відповідає вимогам давньої Церкви, а саме 14-му правилу П’ято-шостого (Трульського) Вселенського Собору у Константинополі*.  У такому випадку люди часто запитують: «Що ж сталось у твоєму житті, що ти пішов у монастир?»

Я розумію ці питання. Коли питають, що в мене сталося, то я завжди відповідаю, жартуючи. Кажу, що був викладачем і дуже мучив своїх студентів. І вони так сильно молилися Богу, що Він забрав мене в монастир.

Насправді, я ніколи не планував пов’язувати своє життя з релігією. Для мене церква – це була лише Пасха, і то дуже здалека. Але в один момент прийшло бажання служити людям і чомусь саме в такий спосіб. Воно появилося в дуже короткий час і повністю перевернуло моє життя. На мене, звичайно, дивилися дивними очима, особливо, коли я звільнився з роботи та пішов у монастир, це було для багатьох великою несподіванкою.

Але як саме ви дійшли до рішення вступити в монаше згромадження?

У нас над Заліщиками є православний монастир. Він розташований над каньйоном і дуже гарно підсвічується в темну пору. Одного разу я йшов на зустріч зі своїми студентами, це було ввечері, і коли я подивися на нього, у мене зародилось бажання зовсім інакшого життя.

Як ви підтримали цю іскру покликання в собі?

Я робив ці кроки фактично самостійно, але одночасно я дуже дякую Богові, бо Він промовляє до нас в різних моментах життя якимось подіями, вчинками, словами інших людей. Я почав відкривати для себе Церкву самотужки – вчився самостійно молитися на вервиці, як правильно сповідатися – я не мав знайомих священників, до церкви не ходив, нікого не знав. Для мене це був страх Божий – з кимось із них поговорити. Тому я шукав інформацію в інтернеті, саме там дізнався про редемптористів. Це було абсолютно самостійне навчання. 

А чому саме редемптористи?

Коли я відчув бажання стати монахом, то ідентифікував себе православним, оскільки мої батьки були православними. Але мене також захоплювала постать блаженної пам’яті Любомира (Гузара). І праця соціальна Греко-католицької церкви була на порядок вища. І ось це бажання працювати для людей, а не просто закритись в монастирі для себе самого мене сильно приваблювало. Тому я вирішив стати греко-католицьким монахом. А оскільки нікого не знав, нікуди не їздив, ні з ким не спілкувався, то вирішив шукати монастирі в інтернеті. Я знайшов василіян, студитів і редемптористів. Переглядаючи харизму, мені дуже сподобалась праця для убогих. І був ще один момент. Коли я навчався в Івано-Франківську, то жив неподалік монастиря редемптористів, постійно ходив попри нього, і коли, переглядаючи в інтернеті монастирі, впізнав його, то відчув, що це знак – кілька років я ходив мимо, тепер прийшов час зайти в середину.

Насправді, у вас цікавий шлях.

Ви на початку запитували про покликання. Бог кожного веде по-різному, своїми шляхами, тому в кожного індивідуальна історія і вона прекрасна. Залежить тільки, як людина на неї відреагує.

Отець Володимир Борейко (внизу) з єпископом Володимиром Груцою та іншими братами згромадження Фото: фейсбук-сторінка Володимир Груца

Людині буває важко прийняти рішення, вона боїться помилитися, особливо в таких питаннях, як життєвий вибір. Що б ви порадили в такому випадку?

Я вдячний своїм батькам, що вони давали мені свободу вибору. Що вони не тряслися наді мною, а привчали до самостійності. Була довіра, яка, щоправда, зрештою відіграла «злий жарт», бо я приймав активну участь в Помаранчевій революції і мої батьки дуже сильно хвилювались за мене. Але вміння самостійно приймати рішення дуже важливе. І я би хотів порадити батькам вчити цієї самостійності дітей – звісно, в межах здорового глузду.

Але що робити, якщо людина вже виросла з дитячого віку, а не була цьому навчена? Час не повернеш, як їй навчитись визначатися в житті?

Тут головне не боятися зробити помилку. Бо, справді, основна причина того, що люди не приймають рішення – це страх помилитись. Навіть якщо ми зробимо помилку, це не смертельно. Можна піднятися і йти далі. Наприклад, людина може собі думати про покликання до монашого життя: «А якщо це не те», або «А якщо я не витримаю»… Відповідаю: варто спробувати. Життя вартує того, щоб жити ним вповні, а не потім у старості шкодувати про втрачені роки та можливості.

Дякую, отче.

*Правило 14, прийняте на п’ято-шостому (Трульському) Вселенському Соборі у Константинополі (691-692 рр.): «Правило святих і богоносних отців наших нехай буде дотримуване і в цьому: щоб у пресвітера раніше тридцяти років не рукопокладати, якщо б людина і дуже достойною була, але відкладати до визначених років. Бо Господь Ісус Христос у тридцять років хрестився і почав учити. Подібно і диякон раніше двадцяти п’яти років, і диякониса раніше сорока років нехай не поставляється».

Спілкувався Андрій Толстой