Папа священикам: Близькі до Бога, до єпископів, до інших священиків і до людей
  • Птн, 18/02/2022 - 10:34
Довірливо відповідати на вимоги дійсності, ґрунтуючись на мудрій і живій Традиції Церкви, усвідомлюючи, що Христос є Господом історії – такою була одна з порад, яку Папа Франциск дав священикам, що взяли участь в міжнародному богословському симпозіумі. Він запропонував їм замислитися над важливістю бути близькими до Бога, до єпископів, до інших священиків та до Божого люду.

У четвер, 17 лютого 2022 р., Папа Франциск прийняв на аудієнції учасників міжнародного богословського симпозіуму на тему «До фундаментальної теології священства», що проходить у Ватикані від 17 до 19 лютого з ініціативи кардинала Марка Уелле, Префекта Конгрегації у справах єпископів, у співпраці з Центром досліджень і антропології покликань.

Святіший Отець запропонував присутнім свої роздуми, що випливають з його понад 50-річного досвіду священства. В основу цих роздумів він поклав свідчення священиків, які в своїй душпастирській місії проявили надзвичайну силу, радість і надію, а також і досвід тих, яких він сам підтримував своїм супроводом, бо вони втратили первісне полум’я покликання. Про священство, як підкреслив Папа, можна багато говорити і теоретизувати, тому він вирішив запропонувати лише деякі напрямні, які назвав “маленьким врожаєм”, «щоб кожен священик, який би період він не переживав», міг відчути мир і життєдайну силу, які дарує Святий Дух. «Я не знаю, чи ці роздуми є “лебединою піснею” мого священичого життя, – додав він, – але можу запевнити, що вони випливають із мого досвіду».

 

Ставлення до змін – розпізнавання Божої волі

Єпископ Риму вказав, насамперед, на важливості бути відкритими на зміни і пояснив, що це означає з перспективи Євангелія. Він зауважив, що люди по-різному реагують на зміни. Дехто прагне «усталених способів діяння», які “гарантують” свого роду захист від ризиків, шукаючи притулку в світі чи суспільстві, якого більше не існує (якщо воно коли-небудь існувало), так нібито цей встановлений порядок може вгамувати конфлікти, які ставить перед нами історія». Іншою реакцією на зміни може бути перебільшений оптимізм, який також ігнорує біль, спричинений перемінами, і «не приймає напруженість, складність і двозначність теперішнього часу, сприймаючи кожну новизну як остаточну дійсність і, тим самим, відкидаючи мудрість років». Ці два способи, як підкреслив Папа, є втечею від дійсності, втечею або в минуле, або в майбутнє, і вони не приводять до зрілих рішень.

Здатність розпізнавати Божу волю та криза покликань

Довірливо відповідати на вимоги дійсності, ґрунтуючись на мудрій і живій Традиції Церкви, усвідомлюючи, що Христос є Господом історії – такою, за словами Святішого Отця, повинна бути реакція на зміни. «Наше спасіння, – підкреслив він, – не є асептичним спасінням, отриманим в лабораторії або через безтілесний спіритуалізм. Завжди існує спокуса агностицизму. Розпізнавати Божу волю означає навчитися інтерпретувати дійсність очима Господа, без потреби втікати від того, що відбувається з нашими людьми там, де вони живуть, і без тривожності, що спонукає шукати швидкий та заспокійливий вихід, керуючись черговою ідеологією чи заздалегідь готовою відповіддю, ніяка з яких не здатна взяти на себе відповідальність за найважчі й навіть найтемніші моменти нашої історії».

З труднощами, які виникають у контексті цих викликів, пов’язана також криза священичих покликань в різних громадах світу. Але, з іншого боку, як підкреслив Святіший Отець, ця криза виникає також внаслідок відсутності у спільнотах апостольського ентузіазму. «Там, де є життя, запал, бажання нести Христа іншим, – наголосив він, – там виникають справжні покликання».

 

Священство – відповідь на покликання до святості

Наступник святого Петра зауважив, що кожне покликання, включно з покликанням до рукоположеного служіння, є сповненням Хрещення. Тому священик не повинен забувати про своє перше покликання – покликання до святості, яке сповняємо тоді, «коли намагаємося любити так, як любив Христос». «Отже, кожен, – пояснив він, – дивлячись на власну людськість, на власну історію і темперамент, не повинен запитувати себе, чи те або інше покликання є вигідним, але в сумлінні запитувати себе про те, чи це покликання розкриває в ньому той потенціал Любові, який ми отримали в день нашого Хрещення».

Папа Франциск зазначив, що в контексті перемін, які переживає суспільство, для священика важливо мати «міцний фундамент», що тримається на чотирьох колонах: близькості до Бога, до єпископа, до співбратів священиків та до Божого люду. 

Близькість до Бога – джерело милосердя і мужності

«Я виноградна лоза, ви – гілки. Хто перебуває в мені, а Я в ньому, – той плід приносить щедро» (Ів 15, 5), – посилаючись на ці Христові слова, Єпископ Риму зауважив, що із стосунків з Богом священик може черпати всі необхідні сили для свого служіння. «Близькість до Ісуса, зустріч з Його словом, – пояснив Папа, – дає змогу порівнювати своє життя з Його життям і навчитися не згіршуватися нічим, що з нами відбувається, та захищатися від “скандалів”». Він додав, що подібно до свого Учителя, священики переживатимуть хвилини радості, «чудес і зцілень», «помноження хлібів і відпочинку»; будуть часи, коли їх хвалитимуть, але й будуть також «години невдячності, неприйняття, сумнівів і самотності», аж до моменту, подібного до того, що пережив Христос, коли промовив: «Боже мій, Боже мій, чому Ти мене покинув?» (Мт 27, 46). «Близькість до Христа – наголосив Папа, – заохочує нас не боятися жодного із цих моментів, але не тому, що ми сильні, а тому, що споглядаємо Його, міцно тримаємося за Нього, просячи: “Господи, не дозволь мені впасти у спокусу! Допоможи мені зрозуміти, що я переживаю важливий період у моєму житті і що Ти є зі мною для того, щоб випродувати мою віру і мою любов”».

 

Причина кризи – слабка молитва

Святіший Отець зауважив, що багато криз, які переживають священики, походять, власне, від послаблення молитовного життя й відсутності близькості з Господом.

«Я пам’ятаю важливі моменти свого життя, – поділився він, – коли ця близькість до Господа була для мене вирішальною, вона підтримала мене у темні періоди. Без особистої молитви, духовного життя, конкретної близькості до Бога через слухання Його слова, Євхаристійного Богослужіння, тиші адорації, без уповання на Марію, мудрого супроводу провідника, Таїнства Примирення, без цих конкретних “близькостей” священик є, так би мовити, просто втомленим працівником, який не користується привілеями Господніх друзів».

Не втікати від тиші

Для плекання молитви важливо знаходити простір для тиші. Папа зазначив, що людям часто важко відмовитися від активності, бо коли вони зупиняються, то спочатку у серце приходить не спокій, а спустошення; і тоді, щоб уникнути цього відчуття спустошення, вони ніколи не хочуть зупинятися. «Але саме прийнявши спустошення, яке відчуваємо в мовчанні, у стриманні від дій і слів, маючи мужність чесно проаналізувати себе, – пояснив він, – все наповнюється світлом і спокоєм, які більше не тримаються на наших силах і здібностях».

Близькість до Бога, як підкреслив Папа, вчить священика розуміти біль людського серця, приймати його і, таким чином, бути чутливим також до болю людей, що страждають, і здатним звіщати «світанок Божої благодаті, що виявляється саме в цьому болі».

У молитві, за словами Святішого Отця, ми почуваємо себе великими в очах Бога, і тому священики, близькі до Бога, не переживають, що вони можуть бути маленькими в очах світу. «Саме в цій близькості більше не страшно уподібнюватися до Розп’ятого Христа, так як про це нагадує обряд священичого рукоположення», – додав він.

 

Близькість до єпископа

Наступник святого Петра зазначив, що у Церкві послух часто тлумачили й тлумачать у спосіб, «далекий від Євангелія». «Послух – це не дисциплінарний атрибут, а найсильніша характеристика зв’язків, що нас єднають у сопричасті», – пояснив він. Виявляти послух єпископові, за словами Папи, «означає навчитися слухати і пам’ятати, що ніхто не може претендувати на те, щоб бути носієм Божої волі, і про те, що її можна зрозуміти лише через розпізнавання». Отже, послух – це слухання Божої волі, яку розпізнаємо саме у взаємостосунках.

З іншого боку, Святіший Отець наголосив, що «єпископ – не шкільний наглядач, він не сторож, а батько», який повинен по-батьківськи ставитися до священиків, а не відштовхувати їх чи підпускати до себе лише амбітних. «Єпископ, ким би він не був, – наголосив Папа, – залишається для кожного священика і для кожної окремої Церкви тим взаємозв’язком, що допомагає розпізнавати Божу волю. Але ми не повинні забувати, що єпископ може бути знаряддям цього розпізнавання лише тоді, коли він також прислухається до дійсності своїх священиків і довіреного йому святого Божого люду».

Єпископ Риму наголосив, що «зв’язки священика з конкретною Церквою, із згромадженням, до якого він належить, і з єпископом вчиняє священиче життя надійним». Послух, за його словами, – «це рішення приймати тих, хто поставлений перед нами як конкретний знак того загального таїнства спасіння, яким є Церква». Цей послух іноді може стати обговоренням, слуханням і, в деяких випадках, напруженням, але він не руйнується. В цьому аспекті Святіший Отець підкреслив, що священики повинні молитися за єпископів та вчитися висловлювати свою думку з пошаною, мужністю та щирістю. А від єпископів це вимагає смирення, вміння слухати та самокритики.

Братерська любов між священиками

Наступник святого Петра процитував слова Ісуса «Де двоє чи троє зібрані в Ім’я Моє, там Я серед них» (Мт 18, 20). «Братерство, як і послух, не може бути зовнішнім моральним нав’язуванням», – підкреслив він, пояснюючи, що братство означає «свідомо намагатися бути святими разом з іншими, а не наодинці». Папа пригадав африканське прислів’я: «Якщо хочеш йти швидко, то йди сам; а якщо хочеш піти далеко, то йди з іншими». «Іноді здається, що Церква повільна – зауважив він – і це правда. Але хочу вірити, що це повільність тих, що прямують в братерстві».

Далі Єпископ Риму пояснив деякі характеристики братерської любові, подані у 13-й главі Першого послання апостола Павла до Коринтян. Слід навчитися, насамперед, бути терпеливими, що означає бути готовими брати відповідальність за інших та носити їхні тягарі. Протилежністю до терпеливості є байдужість – дистанція, яку ставимо між собою та іншими і яка нам заважає радіти за них.

Так зароджується також заздрість. Священик, за словами Папи, «якщо і має чим похвалитися, то лише милосердям Господа», бо він усвідомлює свою гріховність і обмеження, але розуміє також, що там, де збільшився гріх, там перевершила благодать (пор. Рим 5, 20); і це є його першою проповіддю. «Священик, який це усвідомив, не заздрісний, він не може заздрити», – наголосив Святіший Отець.

Інші характеристики любові, на які вказав Папа, це те, що вона «не шукає свого і не залишає місця для гніву й образ»; справжня любов радіє правді і вважає тяжким гріхом зазіхати на правду і гідність інших через наклеп чи плітки.

 

Не утопія, а пророцтво для сучасного світу

Вселенський Архиєрей наголосив, що братерську любов не можна вважати утопією чи заспокійливою розмовою. Вона, натомість, є «великим пророцтвом», яким ми повинні жити в цьому суспільстві відкинення. «Сьогодні пророцтво братерства ще живе і потребує проповідників; – додав він, – потребує людей, які свідомі своїх обмежень, труднощів і дозволяють, щоб до них доторкнулися і їх зворушили Господні слова: “З того усі пізнають, що Мої ви учні, коли любов взаємну будете мати” (Ів 13, 35)».

Папа Франциск зазначив також, що там, де між священиками існує братерство і справжня дружба, там також можна легше переживати целібат. «Целібат – це дар, який зберігає Латинська Церква, – підкреслив він, – але це дар, який для того, щоб бути освяченням, потребує здорових стосунків, стосунків справжньої пошани та справжнього добра, які мають своє коріння у Христі. Без друзів і без молитви целібат може стати непосильним тягарем й анти-свідченням самої краси священства».

Близькість до людей

Папа Франциск підкреслив, що для пресвітерів любов до святого Божого люду – «це не обов’язок, а благодать», тому місце кожного священика серед людей. «Місія – підкреслив він, – це любов до Христа, але й одночасно, любов до Його люду». Щоб усвідомити ідентичність священства, слід перебувати у тісному взаємозв’язку з реальним життям людей, втілюючи Божий стиль, що є «стилем близькості, співчуття і ніжності». Для цього слід ставитися до людей не як суддя, а «як Добрий Самарянин, який бачить рани свого народу, страждання, прожиті в мовчанні, самозречення та жертви багатьох батьків і матерів заради того, щоб зберегти свої сім’ї, а також наслідки насильства, корупції та байдужості, яка на своєму шляху намагається заглушити всяку надію».

Сприяти почуттю приналежності

Єпископ Риму зауважив, що сучасне суспільство, з одного боку, характеризується численними “мережами”, але, з іншого, в ньому поширене почуття самотності. Незважаючи на те, що люди “сполучені” з усіма та з усім через мережі, їм не вистачає досвіду приналежності. І саме душпастир може збирати спільноту та сприяти зростанню почуття приналежності «до вірного святого Божого люду, який покликаний бути знаком присутності Божого Царства в сучасній історії».

Папа вкотре застеріг священиків від клерикалізму, який назвав справжнім збоченням. Він додав, що потрапити в клерикалізм ризикують також миряни, які створюють навколо священика невелику групу так званої «еліти».

Близькість до Бога і близькість до людей

Єпископ Риму наголосив на тісному взаємозв’язкові між близькістю до Божого люду та близькістю до Бога. «Коли душпастир молиться, – пояснив Папа, – він несе на собі знаки ран і радощів свого народу, які він мовчки представляє Господу, щоб Він помазав їх даром Святого Духа. Це надія душпастиря, який довіряє і бореться за те, щоб Господь благословив його люд».

Іспит сумління для священиків та єпископів

Папа Франциск зазначив, що для єпископів і священиків було б корисно замислитися над тим, як вони живуть цими чотирма вимірами священичого життя, – близькістю до Бога, до єпископів, до інших священиків та до Божого люду – які допомагають відповідати на їхні щоденні виклики. Він побажав, аби вони відчули близькість Господа «через молитву, через єпископів, через своїх братів-пресвітерів і свій люд», аби Він «порушив рутину і трохи потривожив, розбудив неспокій, як у часи першого кохання, і щоб запустив у дію усі здібності, аби люд наш мав життя і життя у повноті (пор. Ів. 10, 10)».


Уська Орися -- доктор теології

 

 

 

 

 

 

 

 

 


 

Паломництво Святими місцями

Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць