Священнослужителі УГКЦ — єпископи, священники, монахи та монахині, були поставлені перед вибором: або — «возз’єднання», тобто, по суті, зречення своєї віри, або — тюрми, табори, смерть. Для багатьох одружених священників цей вибір був тим більш тяжким, бо їхню долю, як правило, мусили розділити і їхні родини. Такий підхід — не новий: так само у XIX столітті чинила царська росія на захоплених після поділу Речі Посполитої землях Західної Волині, Західної Білорусі та Східної Польщі. Ці процеси описує греко-католицький священник Григорій Міцевич із Берестейщини (тепер — Білорусь) у своєму спогаді-щоденнику, розповідаючи про своє життя і долю свого сина.

ХХ століття поставило перед українцями і УГКЦ ще жорсткіші виклики, але й дало більше шансів не бути лише жертвами: в українському суспільстві прокинулася національна свідомість і прагнення мати свою державу. І у становленні і розвитку цих процесів, формації українців як громадян чільне місце займала саме Церква, яку понад 40 років очолював Митрополит Андрей Шептицький.

Про одного зі священників УГКЦ того покоління та його родину, яка брала активну участь у боротьбі за Українську державу, розповідає о. Тарас Бублик, старший викладач Інституту історії Церкви УКУ.

Отець Михайло Ференц

Радянська влада, розробивши план ліквідації УГКЦ, основний удар репресій спрямувала проти священників. Оскільки більшість із них були одруженими, у жорнах кривавої системи опинились і їхні діти, а навіть і онуки.

Показовим прикладом може служити доля священника зі Стрийщини, отця Михайла Ференца.

Він народився 8 березня 1884 року у селі Раковець, недалеко від Львова, у селянській родині. Навчався у Львові: спочатку — в гімназії, потім — у Львівській духовній семінарії. Одружився з Катериною Лотоцькою — донькою священника з Тернопільщини.

У 1908 році Михайло Ференц отримав священничі свячення і розпочав свою душпастирську кар’єру, яка була пов’язана зі Стрийським деканатом. Працював у селах Стрілків, Олексичі Старі, Підгірці та Верчани (тепер — Стрийський район Львівської області).

З початком репресій проти греко-католиків у 1944 році священник відмовився приєднатися до ініціативної групи з «возз’єднання» Греко-Католицької Церкви з РПЦ, і вже 15 липня 1945 року був арештований Дрогобицьким управлінням НКДБ. Його обвинуватили у тому, що він був членом товариства «Просвіта» і, як голова місцевого осередку товариства, виховував українську молодь в націоналістичному дусі. Також слідчі «інкримінували» йому участь у таких організаціях як «Сільський господар» та «Рідна школа», які вони однозначно трактували як антирадянські.

Без сумніву, співробітники НКДБ згадали йому і діяльність під час німецької окупації — зокрема участь у мітингу в Стрию з нагоди проголошення самостійної України, посвячення символічної могили загиблих українських патріотів, заклик вступати до лав дивізії «Галичина».

ОУНівці: двоє синів та донька на псевдо «Підгірянка»

Проте найголовніше, що хотіли випитати у священника слідчі, — це інформацію про його дітей. Однак тут священник уникав прямих відповідей, говорячи, що, мовляв, не знає, де вони перебувають.

Обережність його була небезпідставною. Отець Михайло Ференц мав п’ятеро дітей — двох синів і трьох доньок, і більшість із них були пов’язані з національно-визвольним рухом.

Старший син Ярослав, 1910 року народження, мав досвід військової служби, закінчив Торгівельну школу. У 1938 році вступив до Організації українських націоналістів (ОУН), отримавши псевдо «Дуб». У серпні 1939 року був заарештований польською владою, але з приходом німецьких військ — звільнений з табору. Керівництво ОУН призначило його підрайонним провідником у селі Команча Сяноцького повіту.

Ярослав Ференц також займався організацією так званих похідних груп, які з початком німецько-радянської війни мали завдання — формувати українські структури поза Галичиною. Зокрема, Ярослав був призначений до похідних груп ОУН-Південь та працював в Олександрії на Кіровоградщині. За це був арештований німецькою владою і поміщений в концтабір у Терновій Балці. Наприкінці війни опинився у німецькому концентраційному таборі Бухенвальд, з якого його визволили радянські війська. Повернувся в Галичину. Проте йому не вдалося уникнути репресій, і вже у червні 1945 року він був заарештований і засуджений до 10 років таборів. Відбувши цей термін, оселився в Долині на Івано-Франківщині.

Молодший син Роман, 1914 року народження, також закінчив Торгівельну школу і працював в Українському банку в Стрию. Як і брат, був членом ОУН та учасником похідних груп. Загинув на Кіровоградщині. Точне місце загибелі та поховання — невідоме.

Доньки отця Ференца також не стояли осторонь від боротьби за незалежну Україну.

Наймолодша донька Ольга, 1916 року народження, отримала педагогічну освіту і працювала вчителькою в селі Нинів на Сколівщині (тепер — Горішнє Стрийського району. — Ред.). Як і брати, була активною членкиною ОУН під псевдонімом «Підгірянка», була повітовою референткою українського Червоного Хреста ОУН. З початком другої радянської окупації пішла в підпілля. Загинула в 1945 році під час бою з військами НКВС біля села Розгірче на Сколівщині, перебуваючи поруч із пораненими бійцями УПА. Похована у спільній могилі в селі Жулин на Стрийщині.

Врятувати доньок і онуку

Не менш драматичними були долі двох інших доньок отця Ференца — Ірини, 1912 року народження, та Наталі, 1915 року народження.

Молодша донька Наталя мала незавершену педагогічну освіту. В часи першої більшовицької окупації 1939 року перебувала у Перемишлі та Сяноку. Там вийшла заміж за Дмитра Яціва, вихідця із села Верчане, у якому душпастирював її батько. Дмитро Яців на той час займав високу посаду в структурі ОУН — був провідником ОУН Стрийського повіту. Після проголошення 30 червня 1941 року акту відновлення Української держави зайняв посаду секретаря уряду. Відразу ж був заарештований німецькою владою і поміщений у концентраційний табір Аушвіц, де у 1942 році загинув. У молодої сім’ї в липні 1941 року народилася донька, яку назвали Лідією: вона фактично ніколи не бачила свого рідного батька.

Третя донька, Ірина, у листопаді 1944 року була арештована Стрийським відділом НКВС, але через відсутність доказів через місяць її відпустили.

Отець Ференц, розуміючи ситуацію і намагаючись врятувати своїх двох доньок від репресій, наприкінці 1944 року таємно вивіз Наталку, Ірину та внучку Лідію до села Велика Тур’я на Долинщині до свого колеги, священника Михайла Боднарчука. Там вони змінили свої імена: Наталя стала Палагною, Ірина — Марунею, а мала Лідія — Ганною.

Вони працювали в господарстві священника. Згодом Наталя вийшла заміж за місцевого вчителя, Євгена Лопушанського, змінила прізвище і виїхала з сестрою та донькою у Креховичі на Івано-Франківщині. Онуці отця Ференца змінили не тільки ім’я і прізвище, а навіть дату народження, записавши її рідною донькою учителя Лопушанського, щоб зберегти у таємниці від «органів», хто її батько.

А отці пішли на свою Голготу

Доля самого отця Ференца була трагічною. Так і не видавши в руки нквдистів своїх дітей, він 29 жовтня 1945 року трибуналом військ НКВС був засуджений за статтею 54 пункт 1 А на 10 років виправних трудових таборів і 5 років обмеження громадянських прав з конфіскацією особистого майна. Разом з ним на Сибір поїхала його дружина Катерина. Перебуваючи в одному із таборів у Пермській області, отець Михайло помер. Був похований на табірному цвинтарі. Катерина Ференц змогла повернутися в Україну. Похована в селі Верчани, де отець був душпастирем.

Отця Михайла Боднарчука, який прихистив доньок отця Ференца, також заарештували в 1947 році і засудили до восьми років у сталінських таборах.

Життя пробилося

Подальша доля онуки отця Ференца, Лідії-Ганни, хоч і була складною, але доволі успішною. Вона закінчила класичну філологію Львівського університету ім. Івана Франка. Згодом — захистила кандидатську дисертацію з української ономастики, працювала викладачем в Чернівецькому університеті, пізніше — у Тернопільському національному педагогічному університеті.

Великий вплив на її наукову кар’єру мав близький родич її рідного батька, Дмитра Яціва, — відомий український мовознавець і професор Львівського університету Михайло Білик. Також варто згадати її чоловіка Дмитра Бучка, професора і провідного спеціаліста з української ономастики.

***

Так склалася доля членів родини греко-католицького священника зі Стрийщини отця Михайла Ференца. Таких історій священничих родин на Галичині — чимало: історій вірності Україні і своїй вірі, жертовності і готовності йти до кінця. Їхні життя і смерті, їхня боротьба і протистояння вічному ворогу, їхній часто мученицький шлях, який вони обирали свідомо, задля кращого майбутнього своїх дітей і своєї землі — велика і кривава ціна, яку довелося і, на жаль, доводиться платити українцям за свою Державу та Церкву.