Тернистий шлях Йосипа Сліпого
  • Срд, 09/04/2014 - 15:00
20 листопада виповниться 25 років з дня легалізації УГКЦ. А у вересні буде видано книжку спогадів Патріарха, які він після звільнення з ув’язнення писав і ховав у шухляду. Книгу опрацювала комісія в Римі, створивши до неї додаток з іменами осіб, яких згадує Блаженніший і які вже могли затертися в пам’яті нащадків.

Його називають «патріархом». Намісником великого Митрополита Йосип Сліпий став після смерті Андрея Шептицького у листопаді 1944 року. Не минуло й півроку, як його заарештували в резиденції біля собору святого Юра у Львові, і більше він не бачив України.

У музейних кімнатах Йосипа Сліпого, що при церкві Святої Софії в Римі, мимоволі затримуєшся біля речей, у яких він приїхав після 18 років поневіряння у таборах. Пожовкла стара куфайка, латані плетені шкарпетки, вицвілі валянки, окуляри… Кажуть, на зустріч із папою Іваном XXIII йому позичили рясу, а вже отримавши від понтифіка статус кардинала, Йосип Сліпий вбирався у належні для архієрея шати.

Ірина Коломиєць – директор кімнати-музею Йосипа Сліпого в Українському Католицькому Університеті у Львові. Багато часу проводить з речами Йосипа Сліпого. Запитую її, про що вони промовляють. «Про те, що все його життя – це була наука і молитва, – каже пані Ірина. – Таким був його життєвий девіз. Речі нагадують про його величезну працездатність до науки і надзвичайно молитовний стан. Це молитовники, вервиця, параман».

«Є одна промовиста фотографія: Патріарх сидить за столом, вночі, перед ним маленька статуя Божої Матері. На столі хаос, як у звичайного науковця. Він працює, горить нічна лампа. Отаким він був завжди. Не дозволяв собі розслабитися. Часом це викликало спротив. Наприклад, у Римі для сестер-василиянок він запровадив навчання. То ж монахині, які обслуговували тих, хто був при храмі святої Софії, мусіли ще відвідувати уроки математики, літератури тощо. Цей девіз – молитва і праця – він заповідав кожному українцю. Що може бути більш актуальне тепер?» – риторично запитує дослідниця життя Патріарха.

2

Студент духовної семінарії

Наука свого часу сама розгорнула перед молодим студентом Сліпим широкі європейські горизонти. Побачавши здібності хлопця, Митрополит Андрей після закінчення Львівської духовної семінарії відправляє його на навчання до Інсбруку (Австрія). «Двічі доктор наук» (в Інсбруку Сліпий захистив дві наукові праці), молодий священик подається до Риму і знову підтверджує свій статус науковця та дослідника. Здається, перебування на західних теренах зробило Йосипа Сліпим єдиним українським священиком, який власним коштом мандрував різними країнами, вивчаючи архітектуру, мистецтво, а також життя тутешніх людей і діяльність установ, щоби потім впроваджувати добрі практики в Україні. Серед спогадів можна знайти захопливі описи його перебування в Англії, Ірландії, Палестині тощо. І якщо цілком звичним було бажання скупатися в Мертвому морі, то вже зовсім нетиповими можна вважати екскурсії Гарвардським і Оксфордським університетами, звідки майбутній ректор Богословської Академії виносив досвід: як організувати навчання, як поєднати його зі спортом тощо.

«Йосип Сліпий навчався в Інсбруку та в Римі не з власної волі, і не тому, що там були добрі університети і ґрунтовне навчання, а тому, що тут не було жодного вищого навчального закладу з богослов’я, – пояснює Ірина Коломиєць. – Уряди – австрійський, польський – не були зацікавлені, щоби наші люди на своїй землі діставали ґрунтовну освіту. Тому Митрополит Андрей, будучи далекоглядним, відправляв добрих студентів на навчання за кордон, але казав, що закордонна наука не дає того, що називається прив’язаністю до рідної землі, тому краще мати «потягання до науки» в Україні. В Інсбруку вчився не тільки Сліпий, але тільки він підтримував зв’язок зі своїм краєм: присилав різні замітки, спостереження про життя студентів у львівські газети.  Після Риму, ставши викладачем, а потім ректором духовної семінарії, старався створити щось своє. Журнал «Богословіє», оповідки, спогади, книжки – це було його бажання підняти рівень священиків, адже вони вважалися чи не єдиною інтеліґенцією  на селі. Ректор старався підтягнути їх до європейського рівня».

3

Ректор Богословської академії

Після такого близького знайомства з європейським укладом життя та демократією Йосипу Сліпому випало пересвідчитись в існуванні ще й протилежної системи державного устрою – сталінізму.

Чи правда, що митрополит не очікував свого арешту? «У книзі Володимира Сергійчука знаходимо відомості про те, що відбувалося з Церквою в той період, коли прийшли «визволителі», - відповідає Ірина Коломиєць. – У тих документах, доносах і рапортах відслідковується, що Сліпого оточили з усіх боків. Не можна сказати, що він не сподівався арешту, однак як людина, вихована не в такому брехливому світі, де слово можна забрати лише тому, що так хочеться або прийшов наказ зверху, не міг збагнути, як діє ця система. Усе відбувалося вже після того, як українська делегація їздили до Москви, відвозила гроші для поранених червоноармійців і дістала запевнення, що наша Церква буде легалізована, якщо… і цілий перелік пунктів, яких ніколи не міг виконати Йосип Сліпий. На допитах він запитував:

«Але ж наша Церква відділена від держави, то  чому ви звинувачуєте мене у тих чи інших речах?» Натомість, усвідомивши глибину брехливості тієї системи, вже не вірив їй ніколи».

Тому спогади тих, хто ділив з митрополитом табори, а також його пізніших вихованців і священиків у Римі, часто змальовують суворість і вимогливість Йосипа Сліпого. «Не вірю нікому, крім Господа Бога» – це був уже новий його погляд на життя.

 

 

 

 

 

 

«Пригадую, наш працівник розповідав мені, що за часів Йосипа Сліпого їздив на Україну, а коли повернувся, прийшов до блаженнішого та почав розповідати, а той вислухав і через кілька хвилин знову питає те саме, через кілька днів – знову. «Я подумав що владика має склероз», – казав він. Але ні, Йосип Сліпий добре знав, що означає поїздка в Радянський Союз, і мусів перевірити молодого священика. Ірина Ясінська допомагала кожного літа в бібліотеці на Святій Софії. Згадувала, що коли приїхала вперше, блаженніший  посадив її в кабінеті так, що сонце падало їй просто в очі. Потім вона запитала в одного зі старших священиків: «Чому блаженніший наче мене допитував?» «Бо мусів переконатися у щирості твоїх слів», – відповів той. Сліпий старався оточити себе тими людьми, які були перевірені. Оце був досвід, здобутий у таборах», – розповідає Ірина Коломиєць.

«Найстрашніше для в’язня – це етап», – писав Йосип Сліпий у своїх «Гоміліях» про папу Климентія. Але не менш страшним було перебування в таборах, яке нещадно підривало  здоров’я мучеників. Та попри те, не раз доводилося чути оптимістів, які казали, що в’язниця була для них найкращим університетом. І йдеться тут не про досвід виживання, а таки навчання, яке творили серед каторжної роботи, холоду, голоду та хвороб. Так, арештовані викладачі вищих шкіл продовжували в таборах викладати різні науки, а науковці семінарії та Богословської академії – навіть готували майбутніх священиків. Були випадки, що тут-таки – в камері – відбувалися свячення. «Якось Сліпий висвятив у таборі молодого хлопця з Закарпаття – Володимира Марґітича. Він три роки вчився богослов’ю і літургіці в табірних умовах. Коли прийшла звістка, що сюди  переводять блаженнішого, викладачі вирішили просити, щоби висвятив його на священика. Табір – як вагон: по два боки – нари, посередині – тумбочка, де зберігалося горнятко і маленька тарілочка – ті речі, за допомогою яких мали служити Літургію. Порізали старий плащ і зробили з нього накидку замість священичої одежі. Так відбувалося урочисте таїнство – підняття до священичого сану. Та саме це забезпечувало неперервність у церковній традиції», – розповідає Ірина Коломиєць.

У концтаборі №7 (Мордовія)

В’язні ставилися до Йосипа Сліпого з повагою – чи то через сан, чи через вік, а чи великі знання. Професора шанували і не дозволяли собі панібратства. Як свідчать спогади, найбільше він підтримував стосунки з литовцями та латишами. Їхня Римо-Католицька Церква теж була знищена. «Кілька років тому ми їздили в Мордовію, в табори, відшукували могилу матері Моніки Полянської – ігумені Підмихайлівського монастиря, і нас запросили в музей мордовських таборів, – згадує Ірина Коломиєць. – Там я натрапила на спогади російського священика з Новгородської області, який пізніше став єпископом. Він пише, що одного разу промайнула звістка, що табором мають перевести Сліпого. «Всі українці дуже збадьорилися. Я побачив його високу пряму постать, що видалася мені суворою і недоступною. Сліпий благословив кожного, хто підходив до нього, а вірні  цілували йому руку. Це було щось неймовірне в табірних умовах. Вони визнавали свого митрополита.  Я так і не насмілився підійти», –  пише той священик».

Є зафіксований також інший спогад: Йосип Сліпий жив у камері зі сином православного священика з Потьми – Вадимом Василенком, і цей згадує: коли його приводили, знесиленого після допиту, митрополит уступав молодому місце на нижній полиці нарів. «Насправді митрополит був надзвичайно людяний. Про смерть своїх співкамерників писав родичам листи. Одна пані Новаківська принесла нам в музей лист, який Сліпий написав її мамі. В листі повідомляє про смерть чоловіка від виснаження і каже: «Не журіться, добродійко, він похоронений за всіма правилами. Я відправив за нього панахиду».  Для владики не мало значення приналежність до конфесії», – розповідає Ірина Коломиєць.

5

1963 рік

Хоч патріарха Йосипа називали «мовчазним свідком Церкви», він не переривав спілкування з Нею та Україною. Зі заслання надходили його листи, в яких владика закликав бути вірними своїй Церкві, звертався до тих священиків, які не витримали і підписали православ’я, просив їх навернутися – і Господь простить. Про те, що митрополит ні на мить не переставав думати про осиротілу Церкву в Україні, свідчить те, як в останню хвилину перед виїздом до Риму він, наражаючись на велику небезпеку, в московському готелі висвятив на свого місцеблюстителя ігумена підпільного Тернопільського монастиря Василя Величковського.

У Римі Йосип Сліпий опинився лише з тією умовою, що ніколи не заговорить про свій табірний досвід. «Щоби не вийшло багато смороду», – наказував М.Хрущов. Але про те, через що пройшла його Церква, владика говорить на II Ватиканському соборі. У присутності кардиналів з усього світу, Сліпий заявив, що УГКЦ жива і діє в умовах підпілля: є священики й монастирі,  існує структура Церкви.

Першим декретом Йосипа Сліпого на волі було клопотання про заснування в Римі Українського Католицького Університету. Потім була постійна праця, спрямована на об’єднання всіх українців, «розсіяних по землі сущих». Старець, від якого вороги очікували немічної бездіяльності, якщо не швидкої смерті, об’їхав – від Америки до Австралії – всі кінці Землі, де жили українці греко-католики. Й аби вселити вірним надію на свою Церкву, підняти її авторитет, підписує свої офіційні документи: «Патріарх Йосип».

herb_2

Герб Йосипа Сліпого

Юлія Овсяник

05.04.2014
 
Джерело: http://ichistory.org.ua

Паломництво Святими місцями

Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць