Такою постаттю для українських земель Австро-Угорщини — Галичини, Буковини та Закарпаття, які після Першої світової, в силу переділу політичних кордонів, відійшли до трьох різних країн: Польщі, Румунії та Угорщини, — був Митрополит Андрей Шептицький. Він впродовж 40 років свого служіння вів свій народ до прогресу — в освіті, господарюванні, культурі та утвердженні живої віри. Таким для Закарпаття був отець Августин Волошин — греко-католицький священник, меценат, педагог, просвітник у якнайширшому розумінні цього слова, який в 1938 році був призначений прем’єр-міністром, а в 1939-му — обраний президентом Карпатської України.

Для розуміння ваги свого, українського, священника для українців, які не мали власної держави, слід пригадати події суспільного життя й життя Церкви у ХІХ столітті. Тоді, в часі європейської «Весни народів» і наступні десятиліття, са́ме духовенство й інтелігенція, яку це духовенство формувало, стали виразниками того, що сьогодні ми називаємо модерною національною ідентичністю. Ці люди промовляли до народу українською мовою, говорили про насущне, спонукали до вищих прагнень. Це в їхньому середовищі визрівали ідеї української державності й виховувалися її майбутні діячі. Та якщо в Галичині народовська ідея перемогла її альтернативи — австрофільську, русофільську та полонофільську вже в ХІХ столітті, то на Закарпатті це сталося тільки у ХХ столітті. І для розуміння того, як цей процес відбувався, просто необхідно знати життєвий шлях отця Августина.

Про феномен отця Августина Волошина в «Історіях з історії УГКЦ» розповідає історик Володимир Мороз (Інститут історії Церкви, УКУ).

Будитель українського духу

У минулому українського народу, як і багатьох інших народів, є постаті, життєписи яких не просто відображають, а показово концентрують у собі характерні риси їхніх епох, показують ідеали, приклади, додають наснаги. Таких людей часто називають будителями, лідерами, навіть «батьками народу».

Одним із найяскравіших українських діячів першої половини XX століття був греко-католицький священник із Закарпаття, педагог, меценат, громадсько-політичний діяч Августин Волошин.

Його майже півстолітня активна діяльність — дзеркало, у якому відображено складний шлях закарпатських українців: від буття упослідженими русинами (або ж — рутенами), приреченими сусідами на асиміляцію — до буття українцями, творцями власної культури, держави, історії.

Уже сучасники добре розуміли роль отця Волошина, і важливо, що саме Мукачівський єпископ Олександр Стойка назвав його «батьком народу». До того на Закарпатті так називали лише отця Олександра Духновича. Та якщо Духнович від народовства прийшов до русофільства, то Волошин — навпаки: перебуваючи у русофільському оточенні, він виплекав у собі і своєму народові віру у власні сили, а, відтак, гордість тим, ким він є у дійсності.

Карпатська Україна — незалежна держава

«Солодкий мій народе! Вже з перших вислідів голосування бачив я щирі прояви твоєї любови до тої великої нації, з котрої ти походиш. З великою утіхою, з невимовною радістю бачу, що ти вже виробив у собі свідомість, що ти є вже не тим пониженим рабом, тим нещасним рутеном, яким тебе колись з презирством прозивали чужі пани, але що ти є сином великої нації святого Володимира Великого і Ярослава Мудрого, що були першими основоположниками нашої рідної культури вже тоді, коли теперішні великі західні народи далеко були від того».

Це слова зі звернення Августина Волошина з нагоди виборів до Сойму Карпатської України, які відбулися 12 лютого 1939 року. Тоді понад 90 % виборців підтримали список кандидатів Українського Національного Об’єднання (УНО) та національних меншин на чолі з отцем Волошиним. Так-так, отець Волошин свідомо залучав представників національних меншин до участі в житті Української держави, і про це так само свідомо замовчували численні маніпулятори, які прагнули витворити з президента Карпатської України міфічний образ «пастора» крайніх націоналістів, щоби обдурювати й розсварювати, передусім, як самих українців, так і ці національні меншини.

Цьогоріч українці в Україні та по всьому світі вшанували пам’ять Карпатської України у її 85-ту річницю: у 1939 році невелика українська автономія проголосила незалежність, не побоявшись тогочасного «клубу агресорів». Карпатська Україна на весь світ оголосила, що український народ дозрів до своєї самостійності, а Закарпаття — українська земля, народ якої готовий цю незалежність творити.

Важливо, що конституційний закон Карпатської України № 1 проголосив незалежність держави, а українську мову, синьо-жовтий прапор і гімн «Ще не вмерла Україна» — державними. Важливо, що на чолі цієї держави стояв греко-католицький священник Августин Волошин — її президент.

Але маємо пам’ятати, що шлях Волошина та українського народу на Закарпатті до цього був нелегким і довгим. Маємо пам’ятати, що за цей чин отець Августин зазнав переслідувань, репресій і смерті в московській тюрмі. Також слід тримати в пам’яті, що навіть у трагічній ситуації, попри знущання, отець Августин Волошин не зламався.

Покликання і шляхи долі

Майбутній священик народився 17 березня 1874 року в селі Келечин (нині — Хустського району Закарпатської області). Його батько — священник Іван Волошин, мати Емілія — зі священничої родини Зомборі.

Початкову освіту Августин здобув у рідному селі. Тоді батько повіз його до Ужгорода — вступати до середньої школи, тобто гімназії. Але юнака не прийняли, бо він не знав добре угорської мови. Так, бездержавних українців на рідній землі примушували вчитися чужою мовою. Рік хлопець втратив, але угорську таки вивчив і до гімназії вступив.

Уже тоді у нього проявилося покликання до духовного шляху, тому не дивно, що у 1886 році Августин Волошин — уже на новіціяті в Мукачівському василіянському монастирі. Далі доля повела так, що юнакові судилося стати єпархіальним священником.

У 1897 році Августин Волошин одружується з Іриною Петрик, донькою викладача і далекою родичкою отця Олександра Духновича. У подружжя не було своїх дітей, але Волошини подали приклад іншим, як чинити: вони відкрили сиротинець «Свята родина», для якого віддали своє помешкання і який утримували.

Священничі свячення отець Августин Волошин отримав 22 березня 1897 року і був призначений на посаду сотрудника церкви Преображення в Ужгороді. Цей храм, відомий у місті як Цегольнянський, був знаковим для громади, бо у ньому у XІХ столітті служив парохом і був похований поряд з храмом талановитий український історик Закарпаття, мовознавець та фольклорист — греко-католицький священик Михайло Лучкай.

Просвітництво і педагогіка

Знову ж таки, доля Августина Волошина склалася так, що він став не парафіяльним священником, а майже все життя пропрацював у закладах освіти. Але священниче служіння не покинув: педагогіка і душпастирство у його житті тісно поєдналися.

З 1 листопада 1897 року він почав викладати в Ужгородській учительській семінарії.

Склавши іспити на право викладати фізику та математику, до 1917 року Августин Волошин був професором цієї семінарії, а з 1917 до 1938 року — її директором.

Так, образ Августина Волошина як викладача фізики й математики є доволі незвичним для теперішнього загалу, але й це не все. Річ у тому, що Волошин за 1899–1944 роки написав і видав понад 40 підручників з різних дисциплін. Він же — автор молитвенника під назвою «Отче наш»: цей греко-католицький український молитвенник побачив світ у 1937 році.

Ба більше: перейнявши наприкінці XІХ століття вмираюче видання «Листок», він поринув і в журналістику, був редактором газет «Наука», «Свобода». У 1919 році священник стає одним з ініціаторів заснування на Закарпатті українського товариства «Просвіта». І так, працюючи в конкретних проектах, завжди корисних з практичної точки зору, Волошин усе більше укріплювався в українській свідомості.

Один його колишній викладач, теж священик, але русофіл, ніяк не міг погодитися з тим, що його вихованець орієнтується не на чужі сили, а на свій народ. Через це пробував дорікати, що колись Волошин, мовляв, був прихильним до русофілів, а став свідомим українцем. Отець Августин відповів ввічливо, але прямо, що тільки той, хто не розвивається, не змінює з роками своїх думок.

Політична діяльність

Окремо — про участь отця Волошина у громадсько-політичному житті. Для цього добре підходять слова дослідника Олекси Мишанича: «Він не був політиком-професіоналом, але обставини життя Закарпаття цього періоду складалися так, що змушений був займатися громадськими і політичними справами, відіграючи в їхньому перебігу провідну роль». Тобто Августин Волошин не прагнув політичної кар’єри, але й не ухилявся від роботи на цій ниві: коли бачив, що може зробити щось доброго для народу, то робив.

Відтак, у 1925–1929 роках Волошин — депутат Чехословацького парламенту. У 1938–1939 роках — прем’єр-міністр Карпатської України, у 1939-му — її президент. На всіх посадах, які йому судилося займати, був скромним, виваженим, стриманим і чесним.

Коли Угорщина потопила незалежну Карпатську Україну в крові, Августин Волошин та його уряд були змушені емігрувати. Священник-президент зупинився у Празі, де працював в Українському вільному університеті і навіть став його ректором.

Московська тюрма

Але у 1945 році до Праги увійшли радянські війська. У травні того ж року відомого українця заарештували і вивезли до Москви. 19 липня отець Августин помер у московській тюрмі. Офіційно це сталося від паралічу серця. Стан в’язня промовисто засвідчує тюремне фото, яке комуністи зробили. Радянський режим хотів використати авторитет отця Августина для своєї легітимації на Закарпатті, але він не погодився.

Вшанування пам’яті

Упродовж десятиліть пам’ять про Августина Волошина — визначного українського священника Мукачівської греко-католицької єпархії, педагога, мецената і патріота, очорнювали та замовчували, але знищити її не змогли.

У 2002 році незалежна Україна визнала його заслуги і надала почесне звання Героя України.

Пам’ятник отцю Волошину в Ужгороді, на набережній ріки Уж, — місце його вшанування, тут завжди є квіти. Символічна могила священника біля Ужгородського замку — ще одне пам’ятне місце, де щороку служать панахиди і віддають данину шани і вдячності «батьку народу» Августину Волошину.

Закарпатські пластуни зробили дуже символічний і щирий жест: вони пересадили кущик підсніжників з могили його батька, отця Івана Волошина, в Келечині, на символічну могилу отця Августина Волошина в Ужгороді.