Минулого разу ми закінчили роздумами про те, що таке справедливість. «Винятково бажати лише Бога і нескінченно подобатися Йому, тобто бути справедливим» — це одна із максимум італійського християнського філософа Антоніо Розміні-Сербаті. Ось тут ми зустрічаємо програму-максимум в духовному житті. Як нам бути в цьому плані? Що можемо сказати про це?

Коли поринаєш у вир повсякденного життя з його клопотами і труднощами, та ще й в часи війни, то бачиш, що ніби опиняєшся в якомусь іншому світі, де про такі речі розважають тільки високодуховні люди. Порівнявши нашу поведінку, розуміємо, як нам далеко до духовної досконалості. Так, далеко, але про такі речі потрібно говорити. Якщо не діяти, а тільки мріяти, то й життя наше залишиться однією мрією. Коли ми перебуваємо на духовних вправах, і чуємо від реколектанта дуже високі моральні вимоги, які необхідні для нашого освячення, то ми не кажемо до нього: «Стоп, зупинися, ми ще не доросли до таких духовних висот».

Я знайшов одну цікаву цитату блаженнішого Любомира Гузара про мир. Пропоную її вам: «Багато хто думає, що мир — то відсутність війни. Але мир — це дещо більше. Мир — ще й добрі стосунки між людьми, коли ми не брешемо один одному, не шукаємо вигоду, не бажаємо зла. Мир треба нести кожного дня, кожного дня треба налагоджувати контакти між людьми, шукати доброго спілкування. Щоб бути щасливим, треба бути добрим, і це потребує кропіткої праці. Ми щодня мусимо робити вибір. Немає легкого шляху „бути собою“. Але „бути собою“ — це єдиний гідний шлях. Пам’ятаймо, що любов — це основа всього на світі!»

Як бачимо, його програма можлива до виконання кожного дня. Саме з таких легших простих програм потрібно починати, але й про високодуховні програми ми також повинні пам’ятати.

Ну що ж, ми не досконалі, але хочемо бути такими. Хто хоче навчитися якихось вправ, наприклад, у спорті, починає з малого. Але обов’язково має наставника, який повчає його. Про нашу духовність ми можемо судити по тому, як ми себе оцінюємо по шкалі святості, тобто, чи стараємося пізнати самих себе і якими є наші відносини з ближніми.

Я пригадую собі одну зі своїх перших Архиєрейських Літургій в храмі Святого Йосафата. Студенти повинні були мене одягати посеред храму. Я навіть пам’ятаю, хто це був. Вони повинні були одягнути на мене сакос, тобто архієрейський фелон, а він одягається через голову, але забули розчепити ґудзик зверху. Накинули на голову, а він не йде на плечі. Зі страхом починають шукати ґудзик, але щось їм не виходило. Вся церква спостерігає за цим, а я стою, як у мішку. Звичайно, сцена дуже смішна, а мені що робити? Нарешті, знайшли ґудзик, розщепнули і опустили на плечі. Я почав сміятися, усі в храмі так само, і ситуація розрядилася. Хоча я й не був тоді в доброму гуморі. Тепер це можна згадувати зі сміхом.

Ось приклад поведінки з ближніми. Мати спокій навіть тоді, коли це дуже важко — один зі ступенів духовної досконалості. Це потрібно в нашому повсякденному житті, особливо в родинах, спільнотах, монастирях, та й у Верховній Раді.

Знову пізнай себе. Це перший і основний елемент у духовному житті. Навіть святі ніколи не були задоволені собою, тому що для них ідеалом був Христос. Христос — наше сонце: чим ближче до нього, тим більше видно гріховних плям. А лабіринти нашої душі в багатьох випадках ще не вивчені нами…

† Степан Меньок,
екзарх Донецький