Папа Іван XXIII: "Два великих недуги отруюють сьогодні світ: лайцизм і націоналізм"
  • Пон, 28/04/2014 - 10:40

Життєвий досвід монсеньйора Ронкаллі можна охарактеризувати як милосердя і увагу до людей: «Ми працювали разом, – говорив він своєму секретарю монс. Каповілла, – і служили Церкви, швидко підбираючи і знову кидаючи на дорозі каміння, яке часом сворювало  перепони на шляху ».

Шлях Ронкаллі був переповнений численними труднощами, у тому числі і католицтвом «у меншості», служінню якому він присвятив двадцять років – у православній Болгарії і в «світській» Туреччині Кемаля Ататюрка.

Ронкаллі особисто, безпосередньо, а в певному сенсі навіть як першопроходець, зіткнувся з життям Католицької Церкви за межами католицького світу: у православному та ісламському середовищі, а також під час восьмирічного перебування у Франції, де він побачив «розчинене» католицтво у світській республіці.

Енцикліка Папи Івана ХХІІІ «Pacem in terris», безсумнівно, є плодом досвіду життя пліч-о-пліч як з католиками, так і з некатоликами і нехристиянами. На думку Папи, його енцикліка «пропонує католикам широке поле зустрічей і розуміння як з відпавшими християнами..., так і з людьми, що не просвітлені вірою в Ісуса Христа, в яких, проте, присутнє світло розуму».

За своє довге життя Анджело Джузеппе Ронкаллі завжди відкидав спрощення і дивився в очі людям і конкретним ситуаціям. Його слова про «поступовість», що прозвучали в енцикліці про мир, напередодні періоду «утопії», насичені християнським реалізмом: «Не слід забувати, що поступовість – це закон життя у всіх його проявах...», – нагадував він людям, «палаючим бажанням оновити, минаючи всі етапи, немов вдаючись до деякої подоби  революції».

У цьому Папі, який бачив дві світові війни – другу пережив у Стамбулі, – і зміг констатувати, яку гірку спадщину залишає усякий конфлікт, пульсувала давня недовіра католицтва до воєн і революцій. У розпалі кризи на Кубі Папа нагадував світу: «Просувати, заохочувати, приймати переговори на всіх рівнях, в усі часи: ось правило мудрості і передбачливості...» Це було незмінною директивою його дипломатичної діяльності, в тому числі і в період перебування в Туреччині.

Всюди Ронкаллі проповідував силу миру, який людина переживає в самій собі, подібно святому Серафиму Саровському, що говорив: «знаходь мир у душі, і багато навколо тебе спасеться». Саме це може стати найбільш вірною відповіддю на питання про «секрети» Ронкаллі і про те, чому про нього досі пам'ятають в Туреччині.

Митрополит Никодим писав про нього: «Це була людина дії, далекий від легкого і поверхневого оптимізму. Він не приховував своєї вірності католицькому вченню і не замовчував про те, що розділяє християнські конфесії, але першорядним його завданням було пробудження... екуменічного духу». Спадщина його короткого понтифікату залишається вирішальною для XXI століття: розуміння духовності Івана XXIII знову закріплює християнина наших днів на довгій нитці Передання і закликає без страху переживати сьогодення і майбутнє.

Ось як писав про свою місію монс. Ронкаллі в листі батькам, датованому 17 листопада 1934: «Святіший Отець вирішив послати мене в Константинополь в якості апостольського делегата. Я не хотів цього і не прагнув до цієї посади; а обставини, за яких я був призначений, кажуть мені, що це – насправді воля Господа, який побажав, щоб я був там, серед турків, які також викуплені дорогоцінною Кров'ю Ісуса Христа. Нехай буде так. Господь буде мені допомогою, як Він допомагав мені досі».

У якийсь момент здавалося, що його призначення в Стамбул повинно було потерпіти крах через опозицію кард. Луїджі Сінчеро, секретаря Конгрегації Східних Церков. Однак Пій ХІ все ж прийняв це рішення, сказавши, за словами того ж кардинала: «... Ми хочемо надати монс. Ронкаллі особливий знак поваги та довіри, хоча б тому, що нас спонукала його стриманість: він нічого не просив для себе. І під час останньої аудієнції я не почув з його вуст жодного слова, яке виражало б приватне невдоволення чи скаргу, або бажання щось змінити після 10 років настільки нелегкого життя...»

У своєму щоденнику монс. Ронкаллі писав в 1939 році: «Яка втіха для мене – бути вільним від бажання зміни місць або підвищення! Вважаю це великою милістю Господньою. Тож нехай збереже в мені це Господь назавжди»

Мон. Ронкаллі вже був знайомий з Туреччиною, відвідавши її кілька разів. Країна зазнала відтоді чимало змін. Нова республіка, заснована Кемалем Ататюрком, займала різко негативну позицію по відношенню до християнських спільнот, ситуація яких швидко погіршувалася, в той час як мусульманська релігія, незважаючи на проголошену світськість держави, головним чином в силу культурних причин продовжувала займати провідне місце в суспільстві. Християни після Першої світової війни залишилися в Туреччині в незначній меншості.

Коли Ронкаллі приїхав до Туреччини, католиків там було близько 30 тисяч, в основному вони були зосереджені в Стамбулі і ділилися на обряди – латинський і кілька східних. Вірні католики, прагнучи зберегти свої традиції, проявляли певне почуття переваги по відношенню до турків і жили ніби замкнувшись у своєму світі. По приїзді в Стамбул монс. Ронкаллі наніс візит губернатору міста та начальнику поліції, які добре прийняли його. Проте влада країни щонайменше протягом перших років не дозволяла монс. Ронкаллі офіційно скористатися титулом апостольського делегата, крім того, йому та іншим представникам духовенства заборонялося носити священичі ризи поза домом і храмом. Було також припинено видання єдиного католицького журналу. Монс. Ронкаллі страждав від усього цього, але зі смиренням і терпінням. Поступово йому вдалося поліпшити відносини з турецькою владою, завоювавши навіть повагу Ататюрка, хоча він і не надав йому можливості особистої зустрічі. Майбутній Папа переконав міську адміністрацію не переобладнювати знаменитий собор Святої Софії, який став мечеттю, в державний музей. Він навіть домігся його реставрації.

Серед основних труднощів, з якими довелося зіткнутися монс. Ронкаллі, був спадок, залишений його попередником, монс. Марготті: він був причиною сильних непорозумінь між італійською і французькою громадами, на користь італійців. Майбутній Іван XXIII зауважив також відсутність місцевого духовенства, яку вважав однією з найголовніших помилок тих, хто обіймав посаду апостольського делегата до нього. Ця проблема довгі роки не давала йому спокою: недостатнє укорінення клиру в тканину турецького суспільства здавалося йому важливою перешкодою в пастирській роботі. Монс. Ронкаллі почав вивчати турецьку мову, щоб поступово зробити можливим її проникнення в пастирське служіння і літургію. «Я відчуваю любов до турецького народу, до якого Господь послав мене», – писав він. Однак його бажання сприяти вивченню турецької мови абсолютно не поділяла католицька громада. Ронкаллі з жалем писав, що «серед єпархіальних священиків і ченців, після довгих років служіння в Туреччині, немає жодного, хто міг би постати перед владою і безпосередньо обговорювати пастирські справи на мові країни».

Монс. Ронкаллі постійно підкреслював: «Католицька Церква поважає всіх. Апостольський делегат – це єпископ для всіх, він прагне бути вірним Євангелію, не визнає ніяких національних монополій».

Майбутній Папа Іван XXIII завжди чітко усвідомлював першість пастирських цілей своєї роботи над дипломатичними. Він робив усе можливе, щоб примирити дві парафіяльні громади Стамбулу – французьку та італійську, оскільки контраст між ними серйозно утруднював опіку віруючих і компрометував образ Церкви в очах громадської думки турків.

Під час перебування в Туреччині, як відомо, Ронкаллі зустрічався з послом «Третього рейху» фон Папеном, який говорив про свої «добрі» наміри щодо світу і Католицької Церкви; проте незабаром це виявилося байками, і вже 1939р. майбутній Іван XXIII почав з викриття расових переслідувань.

Під час II Світової війни численні були контакти монс. Ронкаллі з єврейськими організаціями, які зверталися до Апостольського Престолу з проханням клопотати про них перед німецькою владою. Завдяки його сприянню стала можливою імміграція в Палестину через Туреччину єврейських біженців. І хоча апостольському делегату не завжди вдавалося йти назустріч проханням, через важку міжнародну обстановку, він ніколи не відмовляв у допомозі.

Ще однією територією, ввіреною Ронкаллі, була Греція, куди майбутній Св. Отець часто їздив, вирішуючи насамперед гуманітарні проблеми, пов'язані з війною.

Коли ми говоримо про спадщину Папи Івана XXIII, залишену нашому поколінню, не можна не навести наступних його слів, записаних під час духовних вправ в 1942 році: «Два великих недуги отруюють сьогодні світ: лайцизм і націоналізм. Перший типовий для тих, хто стоїть при владі, і для мирян. Другому служать і представники духовенства... » І далі: «Свята Церква, яку я представляю, – це мати націй, мати всіх націй. Всі люди, з якими я зустрічаюся, повинні бачити в Папському представникові те почуття поваги до національності кожної людини, прикрашене доброзичливістю і лагідністю в судженнях, яке викликає універсальну довіру»... Ми всі більш-менш хворі націоналізмом, – констатує потім монс. Ронкаллі. – Апостольський делегат повинен бути... захищеним від цієї зарази».

У сам розпал війни монс. Ронкаллі вбачає в лайциїмі і націоналізмі два отруйні корені, що породили руйнування Європи і світу. Саме цей текст свідчить про те, що він зовсім не був наївним прелатом, який вірить всьому, у чому хотіли переконати його в середовищі дипломатії.

Ось як пише про роки, проведені монс. Ронкаллі в Туреччині, Нуман Рифат Менеменгіоглу, що був у ті часи послом Туреччини у Франції: «Монс. Ронкаллі жив серед нас десять років, і ми всіляко намагалися поставити його в скрутне становище, але нам це так і не вдалося. Навпаки, бачачи його за деяких обставин, ми змушені були визнати: ось прелат, який нас розуміє і який гідний нашої поваги та симпатії – і ми ніколи йому в них не відмовляли ».

За матеріалами http://ru.radiovaticana.va

 

 


Паломництво Святими місцями

Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць