Людина хворіє. Це чи не найзвичайніше явище з тих, що нас оточують у повсякденності: людські болі, сльози, страждання…

Кожна людина має досвід особистого страждання. Кожен по-своєму страждає. Але священик, окрім своїх особистих переживань, є тою людиною, до якої за розрадою приходять Божі люди, виливаючи своє сокровенне, зболене, пережите, в кого хочуть почути відповідь на те вічне «Чому?»: «Чому зі мною так сталося?», «Чому саме я?»; отримати розраду і запевнення: «Бог тебе Любить і чекає»…

Важко говорити з людиною, коли її болить, проповідувати Божу Любов страждаючому. Але… надзвичайно важливо для того, щоб людина можливо хоч у кінці свого життя навернулась до Бога, через біль і сльози достукатись до її серця. Приклади таких ситуацій, перебіг розмов, дії священика, молитва… заслуговують на увагу кожен зокрема, але, мабуть, кожен з священиків переживав момент, коли слова розради, пояснень, повчання… бувають зайвими, коли залишається лише «бути», перебувати разом з тим, хто страждає, своєю мовчазною присутністю, дотиком дружньо простягнутої руки заперечити самотність людини в її стражданні, уприсутнити собою-грішним Бога, Якому ніхто не є байдужим…

Зазвичай ми саме так і робимо. Йдемо, куди нас зовуть, перебуваємо з тими, хто потребує священика, свідчення християнина. Але існують моменти, коли бути із страждаючим означає пересилити себе самого, побороти несприйняття людини, що правдоподібно сама собі завдала проблем чи то своїми звичками, чи переконаннями, чи неморальним життям. У таких випадках по-людськи досить важко пересилити себе, побороти весь негатив знання про «таких людей» і, як вчать Святі Отці Церкви: «ненавидіти гріх, але любити грішника».

Однією з таких важких людських проблем сучасності, з якими зустрічаємося у нашій священичій діяльності, є люди ВІЛ інфіковані.

Напевно, в кожного з нас, наскільки б мало чи багато ми не знались на проблематиці цього захворювання, при згадці про ВІЛ/СНІД з`являється певний ряд асоціацій. Адже ця тема тісно переплетена з маніпуляціями суспільною свідомістю у гендерних питаннях; з лобіюванням узаконення гомосексуальних зв`язків; з пропагандою аморальності в школах, ВУЗах, ЗМІ..; з виділенням величезних коштів і звинуваченнями у надуживанні ними; з втручанням у внутрішнє життя Церкви і тиском на користь зміни її вчення про людину; з політичними програмами народних обранців і наполегливими рекомендаціями «прогресивної» міжнародної спільноти змінити українське законодавство.., що бути байдужим до цього всеобіймаючого поняття в сучасності не може бути ніхто. От лише, поряд з цією всеоб`ємною проблематикою сьогодення залишається те найважливіше, що Церква та Божий священик не може залишити без уваги: Людина.

Популярність хвороби

Темі запобігання поширення вірусу імунодефіциту людини (ВІЛ) та допомоги людям, що живуть з ВІЛ/СНІД в сучасному суспільстві присвячено багато уваги. В Україні і в світі превентивною роботою займаються громадські і державні організації та фонди. Стараннями своїх працівників вони займаються розробкою та випуском інформаційних буклетів, листівок, газет, науково-методичної літератури, проведенням тренінів та семінарів, лекцій та презентацій, прес- та наукових конференцій, інформаційних кампаній в засобах масової інформації. Роблять все, на їхнє переконання, можливе для того, щоб звернути увагу світової спільноти на це небезпечне захворювання.

Зі свого боку, Церква у своїй молитві та просвітницько-катехитичній діяльності вчить своїх синів та дочок бути відповідальними християнами – звертати увагу на своє життя і вчитися допомогти ближньому. Тобто можемо ствердити, що кожен священик, сумлінно виконуючи свій пасторальний обов`язок, покликаний і включений в процес превентивної роботи в питаннях ВІЛ/СНІДу та інших захворювань та природно невід`ємною частиною свого служіння має допомогу людям, що живуть з ВІЛ.

В переважній своїй більшості, священик не є ані медиком, ані соціальним працівником чи психологом. Поряд із цим, супроводжуючи довірених йому Христових дітей, священик зобов`язаний розпізнавати ті виклики, які диктує сучасній йому людині час. Тому разом із наданою загально інформацією про хворобу ВІЛ/СНІД, пропонуємо звернути Вашу увагу на деякі специфічні для цього захворювання аспекти, які варта не проминути своєю увагою в контексті ідей, якими живе і які пропагує сучасність.

Трошки статистики

За даними ВООЗ рівень поширення ВІЛ інфекції в Україні – один із найвищих в Європі. На початок 2012 року в Україні було офіційно зареєстровано 204 тисячі 403 ВІЛ інфікованих людей. Щодня в Україні офіційно реєструється 52 випадки інфікування ВІЛ. Вісім людей щоденно помирає в Україні через СНІД. Кількість нових зареєстрованих випадків інфікування ВІЛ зростає в Україні щороку. Якщо за підсумками 2009 року кількість нових випадків інфікування становила 19 тисяч 800 осіб, в 2010 році – 20 тисяч 500 осіб, в 2011 році вона становила вже більше 21 тисячі осіб. Інфекція вражає переважно молодь (за статистикою 50% інфікованих віком 10-25 років) і соціально та економічно активних людей. Почавши своє поширення з так званих «груп ризику» – ін`єкційних наркоманів та середовищ гомосексуалістів – сьогодні ВІЛ охоплює всі ділянки життя людини.

Різні «гідності людини»

«Зменшення шкоди», «захист населення», «вибір», «любов», «здоровий спосіб життя»… Ці та інші високого гатунку словосполучення являють собою гасла різних організацій, що закликають «запобігати» поширенню ВІЛ/СНІД в світі. Ці слова створюють враження чогось рідного і очевидно доброго, легко сприймаються людиною і допасовуються до її життя. Добре сприймаються такі тези і традиційно християнськими за походженням суспільствами та людьми, що не вважають себе християнами, але проповідують «захищеність», «здоров`я», «свободу вибору» тощо у суспільствах, що розвивались без глибшого впливу Християнства. Поряд з цим, існує глибока різниця між Християнськими цінностями і «життєвими навичками», яких задля майбутнього «зменшення шкоди» навчають сучасних українців ще зі школи. Так, наприклад, на уроках «Основи здоров`я» (ОБЖД чи Валеологія) кожен з наших молодих парафіян знайомиться зі своїм правом бути «таким, яким є» і обов’язком відповідно до «загальнолюдських цінностей» розуміти і поважати подібні права інших людей. Виховує у собі «гідність, миролюбність, справедливість, колективізм, почуття відповідальності, впевненість у власних силах, толерантність» (визнання того, що всі люди різні, що існують різні культури), вчиться уникати «моралізаторства» та інших якостей, яким присвоюється обов`язкова позитивність. В той же час, якщо дитина чи молода людина буває в Церкві, вона знає, що гідність людської особи коріниться в її створенні на образ і подобу Божу, що кожна, незалежно від індивідуальних особливостей, людина, покликана і вільно прямує своїми свідомими вчинками саме до Божого блаженства: формує себе і внутрішньо зростає приймаючи обіцяне Богом і підтверджене моральним сумлінням добро і силою Божої Благодаті, зростає у чеснотах та, вдосконалюючись у любові, уникає гріха.

Поряд з тим, що загальні слова та терміни вживаються подібні, між тим, що пропагує світ і тим, що Вчить Христос і Його Церква існує докорінна різниця: людина не може, не має «права» залишатись лише такою як є, бо її гідність – стреміти відновити у собі Божий Образ, щоб «жив уже не я, а Христос у мені» (Гал. 2.20)

Парафія

Поряд з тим, що різниця в розумінні гідності і цілі існування людини християнином і згаданими міжнародними організаціями для нас є очевидною, на багатьох, а з часом – на всіх парафіях буде відчутною діяльність ВІЛ-сервісних організацій приблизно так, як відчуваємо виклики від викладання «Основ здоров`я» дітям та молоді в навчальних закладах сьогодні. Незалежно від такого стану речей чи різних можливих розвитків ситуації, що склалася, кожна людина чи організація, яка живе, працює, або гостює на довіреній священнослужителю парафії, є під його пастирською опікою. Церква навчилася співпрацювати з навчальними закладами, які в недавньому минулому були повністю атеїстично спрямованими, і подібно кожен священик має звернути увагу на потребу проповідувати добрі основи розуміння людської гідності і цим виховувати собі помічників у профілактиці ВІЛ/СНІДу серед активістів громадських організацій, що діють на його парафії. Адже покликання цих людей – важка робота на вулицях і в місцях розповсюдження наркотиків, цільове відвідування домівок СІН, медичних установ (наркологічні диспансери, інфекційні лікарні, СНІД-Центри, тощо), учбових та пенітенціарних (тюрми, колонії) закладів – різних місць, де священик часто не спроможний дістатись. В багатьох із них такий спосіб життя і праці є вираженням їх внутрішнього протесту проти поширення наркозалежності, проституції тощо. Досвід показує, що в багатьох питаннях пропоновані такими організаціями методи запобігання поширенню ВІЛ/СНІД можуть бути оцінені як морально добрі і з ними можемо у цьому співпрацювати, а до ряду проблем, повязаних з популяризацією аморального під видом «превентивної роботи», маємо виробити чітке ставлення і застерегти громадськість.

Спільна молитва

Одним з основних моментів, якими може скористати душпастир у своїй діяльності із співпраці з активістами ВІЛ-сервісу, є встановлення контактів з СІН, гомосексуалістами, працівниками секс індустрії, групами ризику – алкогольно залежними людьми і їх сім`ями, дітьми-сиротами, заробітчанами тощо та учасниками специфічно напрямлених медичних й соціальних служб загалом. Набування таких контактів дозволяє священику проповідувати людям, які не надто часто, а то і – ніколи не бувають у церкві. А це в свою чергу дає змогу проповідувати (безпосередньо або через унапрямлених соціальних, медичних/тощо працівників) Христа людям, що у зв’язку з стилем свого життя знаходяться у небезпеці інфікуватися ВІЛ, а також промовити та/чи організувати з ними та з окремими людьми чи членами організацій, покликаних запобігати поширенню ВІЛ/СНІДу, спільні молитви. Так, наприклад, гарною нагодою акцентувати на цій темі є 1 грудня – День боротьби зі СНІДом та третя неділя травня – День Пам’яті померлих від СНІДу, а також додавання окремих тематичних намірень на Проальній єктенії чи ініціації Молебнів та Акафістів, приватних молитов тощо.

Вірую

Господь Бог знає ВІЛ-позитивну особу. Він її знає й кличе її на ім’я (Пс. 91,14). Він її знає особисто, досконало й безмежно (Пс. 147,5). Вона Йому не чужа. Він знає її радощі та біди. Він знає, що з нею було вчора і що буде з нею в далекому майбутньому (Іс. 41,21-24; 42,9; 4,7). Він знає всі її тягарі та який тягар вона ще може понести (пор. 1Кор. 10,13). Він уже порахував її сльози горя та втіхи, і кількість волосся на її голові Йому відома (Лк. 2,7). Ще перед створенням світу Бог її знав (Еф. 1,4). Бог відає, якою б могла бути людина і що б вона зробила за інших обставин її життя (Мт. 11,21). Він знав її, перш ніж Він її створив в утробі її матері (Єр.1,5). Душа її та дихання в Його руках (Йов. 12,10).