“Адгортація Sacramentum Caritatis, яка, спираючись на Святе Письмо, забороняє уділяти Святе Причастя розлученим, була опублікована 22 лютого 2007 р., а адгортація Amoris Laetitia – 19 березня 2016 р., в урочистість св. Йосифа. Документи розділяє якихось 9 років, багато єпископів, які брали участь у Синоді, присвяченому Євхаристії, також були учасниками Синоду, присвяченому сім'ї. Хіба Святий Дух може діяти так суперечливо, з різницею в часі близько дев’яти років? Здається, що ні. А раз це не дія Святого Духа, то йдеться про людською діяльністю, яка – можливо – була під впливом іншого духа”, – пише о. д-р Роман Лаба на шпальтах pch24.pl.

“AMORIS LAETITIA” – НЕЗАКІНЧЕНА РОЗМОВА...

Після двох Синодів, присвячених сім’ї, у 2016 році з’явилася постсинодальна адгортація Amoris Laetitia – Радість любові. Окрім різного роду позитивного змісту, в цьому документі є пункти, які дозволяють розлученим особам після періоду розпізнання та супроводу якогось священника, приступати до Святого Причастя. На практиці це відбувається у більш спрощений спосіб.

У багатьох країнах місцеві єпископати дозволили розлученим особам приймати Євхаристію без умови життя в чистоті. Немає необхідності довго на цьому зупинятися. Зазначимо лише, що прохання до Папи Франциска прояснити цей сумнів залишилися майже без відповіді. Папа не відповів чотирьом кардиналам на знамениту Dubia, а також не висловився щодо Correctio filialis. Однак він із радістю відповів на Лист єпископів Аргентини, в якому можна прочитати, що: якщо обоє (подружжя) є християнами, які йдуть шляхом віри, їм можна запропонувати життя у статевій стриманості. Amoris Laetitia не оминає труднощів, пов’язаних із таким вибором (пор. AL, примітка 329) і залишає відкритою можливість приступити до таїнства примирення, коли хтось не впорається з цим рішенням (пор. AL, примітка 364 згідно з вченням Івана Павла ІІ в листі до кардинала Вільяма Баума від 22 березня 1996 р.). В інших, складніших обставинах, і якщо не можна ствердити неважність шлюбу, вищезазначений варіант може бути неможливим. І все-таки далі залишається можливим шлях розпізнавання. Якщо справа доходить до визнання того, що в конкретному випадку існують обставини, які пом’якшують відповідальність і провину (пор. AL 301-302), особливо якщо береться до уваги добро дітей від нового зв’язку, Amoris Laetitia відкриває можливість приступати до таїнств Примирення та Євхаристії (пор. AL, примітки 336 і 351). Завдяки силі благодаті вони сприяють подальшому дорослішанню та зростанню таких осіб.

Папа похвалив єпископів своєї батьківщини і заявив, що немає іншого тлумачення, крім цього.  Пізніше в AAS (Acta Apostolice Sedis) було опубліковано два листи з рескриптом кардинала Пароліна:

RESCRIPTUM «EX AUDIENTIA SS.MI» Summus Pontifex Decernit ut Duo Documenta quae praecedunt edantur per publicationem in situ electronico Vaticano et in Actis Apostolicae Sedis, velut Magisterium authenticum[1].

Рескрипт «EX AUDIENTIA SS.MI»: Верховний Понтифік вирішив, що два вищезазначені документи, опубліковані на веб-сайті Ватикану та в Acta Apostolice Sedis, слід вважати автентичним Учительським Урядом.

Таким чином, можливість прийняття Святого Причастя розлученими та повторно одруженими особами була включена до Magisterium authenticum – істинним Ученням Церкви .

Важко уявити складнішу ситуацію в Церкві. Можна посилатися на попередні навчання, особливо Familiaris Consortio, але я процитую фрагмент із Sacramentum Caritatis Папи Бенедикта XVI. Це найближчий за часом до Amoris Laetitia документ. Щодо питання доступу до Святого Причастя для розлучених осіб, читаємо: Вірний, нерозривний і виключний зв’язок, який єднає Христа з Церквою і який знаходить сакраментальне вираження в Євхаристії, пов’язаний з первісним антропологічним принципом, згідно з яким чоловік повинен бути остаточно поєднаний лише з однією жінкою і, навпаки, вона лише з одним чоловіком (пор. Бут. 2:24; Мт. 19:5) (п. 28).

Оскільки Євхаристія виражає незворотність любові Бога у Христі до Його Церкви, то зрозуміло, чому ця любов містить, у відношенні до таїнства Подружжя, ту нерозривність, якої не може палко не жадати будь-яка справжня любов. Тому більш ніж виправданою є душпастирська увага, яку Синод приділив болісним ситуаціям, в яких опинилися багато вірних, які після укладення таїнства Подружжя розлучилися та вступили у новий зв’язок. Ідеться про делікатну і складну проблему, справжній бич у сучасних суспільних відносинах, яка дедалі більше знищує і католицькі кола. З любові до істини душпастирі зобов’язані добре розрізняти різні ситуації, щоб надати належну духовну підтримку вірним, яких це стосується. Синод Єпископів підтвердив практику Церкви, засновану на Святому Письмі (пор. Мк. 10, 2-12), не допускати до Таїнств розлучених осіб, які уклали нові зв'язки, оскільки їхній стан і життєва ситуація об’єктивно суперечать тій єдності в любові між Христом і Церквою, яка виражається і здійснюється в Євхаристії. Проте розлучені особи, які уклали нові зв'язки, і далі – незважаючи на їх ситуацію – належать до Церкви, яка з особливою турботою супроводжує їх у прагненні плекати, наскільки це можливо, християнський спосіб життя через участь у Святій Літургії, хоча й без прийняття Святого Причастя, слухання Божого слова, євхаристійну адорацію, молитву, участь у спільнотному житті, щиру розмову зі священником чи духівником, відданість діяльній любові, покаянні діла та участь у вихованні дітей (Sacramentum Caritatis 28- 29)[2].

Наголосімо деякі дуже важливі елементи з навчання Папи Бенедикта XVI:

• Нерозривність шлюбу відображається у невіддільності Христа і Церкви.

• Розлучені особи, які живуть у несакраментальних звязках, не можуть приступати до Святого Причастя, оскільки їхній стан і життєва ситуація об’єктивно суперечить тій єдності в любові між Христом і Церквою, яка виражається і реалізується в Євхаристії (sic!)

• Практика недопущення розлучених осіб до Святого Причастя, підтверджена Синодом Єпископів, ЗАСНОВАНА НА СВЯТОМУ ПИСАННІ (одного цього аргументу цілком достатньо!!!).

Бенедикт XVI дуже чітко наголосив, що питання уділення Святого Причастя розлученим особам є не виключно душпастирським чи дисциплінарним питанням, а насамперед доктринальним, оскільки йдеться про взаємини, які виражають любов Христа до Церкви! Зрештою питання Таїнств і їхньої ефективності з точки зору благодаті належить до найвищого ступеня послуху віри, відразу після христологічних та марійних догм, як зазначено в Доктринальному поясненні щодо заключної частини формули “Визнання віри”. (1998), який є коментарем до апостольського листа Папи Івана Павла ІІ Ad tuendam fidem [3].

У цьому контексті процитуємо Amoris Laetitia, розділ VIII:

Розлучені особи, які живуть у новому зв'язку, наприклад, можуть опинитися в дуже різних ситуаціях, які не слід каталогізувати або обмежувати надто суворими словами, не залишаючи місця для належного особистого та душпастирського розпізнавання. Чимось інакшим є другий зв’язок, який із часом став міцнішим, з новими дітьми, перевіреною вірністю, великодушною відданістю, християнським заангажуванням, усвідомленням неправильності свого становища та великою складністю вийти з нього, без відчуття в сумлінні, що ви впадете в нові провини. Церква визнає ситуації, “коли чоловік і жінка, які з важливих причин – наприклад, виховання дітей – не можуть виконати обов’язок розлучитися”.

Зауважимо, що однією з наведених рис, яка має характеризувати другий зв'язок у позитивному сенсі, так би мовити відкриваючи шлях до Таїнств, є – ПЕРЕВІРЕНА ВІРНІСТЬ! Яким чином невірність шлюбному союзу та життя в гріху визначаються словами ПЕРЕВІРЕНА ВІРНІСТЬ??? Уявімо ситуацію, що якась пара живе в такій “перевіреній вірності”, має кількох дітей, і якось чоловік із цього “перевіреного” зв'язку зустрічає в парку свою дружину, з якою він уклав сакраментальний союз. Після кількох розмов і зустрічей вони відновили взаємини і зрештою стали жити разом. Чи буде в такому випадку гріхом повернутися до законної дружини і порушити цю “перевірену вірність”?

Адгортація Sacramentum Caritatis, яка на підставі Святого Письма забороняє практику уділення Святого Причастя розлученим, була опублікована 22 лютого 2007 р., а адгортація Amoris Laetitia – 19 березня 2016 р., в урочистість св. Йосифа. Документи розділяє якихось дев’ять років, багато єпископів, які брали участь у Синоді про Євхаристію, також брали участь у Синоді, присвяченому сім’ї. Чи може Святий Дух діяти так суперечливо, з різницею приблизно в дев'ять років? Здається ні. Отже, якщо це не дія Святого Духа, тоді ми маємо справу з діяльністю людей, яка – можливо – була під впливом іншого духа. Така ситуація чимось нагадує боротьбу з аріанством. Через кілька років після того, як єресь Арія була засуджена на Нікейському Соборі (325 р.), деякі знову стали аріанами. І навіть папа Ліберій не витримав тортур і підписав у Сірмії семіаріанський символ віри. Що сталося з ієрархами, які в 2007 році мужньо відстоювали питання подружжя і Причастя, а в 2016 році ... погодилися на “винятки”, які з часом стали правилом??? Чи не вплинув на це якийсь Константин чи інший правитель?

Перед майбутнім Синодом (20-21 лютого 2014 р.) у Римі відбулася консисторія кардиналів. Вступну лекцію, яка мала стати основою дискусії ієрархів, виголосив відомий кардинал Вальтер Каспер. Здається, саме його роздуми значною мірою спричинили створення VIII розділу повчання “Amoris Laetitia”. У своїй лекції ієрарх зазначив, що нинішня ситуація багатьох сімей вимагає від Церкви “зміни парадигми” щодо подружжя, при цьому кардинал говорив не лише про пошук душпастирських рішень, але й про пошук доктринальної парадигми. Переходячи до більш детальних рішень і теологічних пропозицій, він вимагав доступу до Євхаристії для розлучених осіб, які підтримують статеві стосунки у нових зв’язках [4]. Цей факт чітко показує, що можливість уділяти Святе Причастя розлученим не була результатом дії Святого Духа під час Синоду, ефектом справжнього розрізнення, а заздалегідь підготовленим проектом, який підсунули учасникам Синоду.

Які наслідки такої зміни?

1. Узгодження за принципом analogia fidei.

Принцип analogia fidei виражає узгодженість правд віри Церкви (ККЦ 114), визначає єдність віри, а тому є однією з основ єдності Церкви. Історія показала, як пильно Церква дотримувалася цього принципу, іноді ціною крові та переслідувань. Церква була настільки непохитною в цій сфері, що не йшла на компроміс із помилкою навіть тоді, коли цілі народи залишили її (наприклад, Англія 1534 р.). Analogia fidei означає, що віра є цілісністю, і не можна заперечити одну її частину, не порушивши цілого.

Про це рішуче писав Лев XIII в енцикліці Satis Cognitum: “Цими заповідями встановлена Церква, яка, усвідомлюючи свій обов’язок, не прагнула ні до чого з більшою старанністю, як до збереження віри непорушною в усіх її частинах. Тому вона віддаляла від себе зраду близько і далеко тих, хто в будь-якому розділі Її вчення не був однодумним із Нею. Аріани, монтаністи, новаціани, квартадекумани, євтихіани не відкинули всього католицького вчення, а лише від його частини, але вони, як відомо, були оголошені єретиками і вигнані з лона Церкви. Таким же судом були засуджені решта фальшивих догм, які прийшли в різні часи пізніше. Не може бути нічого небезпечнішого за тих єретиків, які, викладаючи все вірно, одним словом, неначе краплею отрути, отруюють чисту й просту віру Господню, а отже й апостольську традицію” (Tractatus de fide Orthodoxa contra Arianos). Завжди був такий звичай Церкви і такий вирок за згодою Святих Отців, згідно з яким кожен, хто бодай найменшою мірою відходив від католицької спільноти, виключати з католицької спільноти і не допускати до Церкви будь-кого, хто відступив навіть НАЙМЕНШОЮ МІРОЮ від науки, поданої в істинному вченні (Папа Лев XIII, Satis cognitum, пар. 9)[5].

Зміна парадигми в Amoris Laetitia наражає на небезпеку весь депозит віри, тому що якщо можна змінити таке важливе питання щодо двох Таїнств, то чому не можна змінити інші правди віри??? Чому не можна змінити підхід до енцикліки Humanae Vitae (здається, що вона наступна у черзі на зміни)?

2. Осквернення Крові Мучеників.

Багато святих мучеників пролили свою кров, захищаючи віру в єдність і нерозривність шлюбу. Їх безперечно очолює св. Іван Хреститель, який віддав своє життя, бо докоряв Іроду за те, що він взяв собі жінку його брата. Тут слід зазначити, що в цей період ми ще не можемо говорити про сакраментальний шлюб, а радше про природний шлюб, однак Іван Хреститель віддав своє життя саме за цю правду! Наскільки ж тоді цінніше Таїнство, встановлене Христом?

Івана Хрестителя наслідували інші святі, зокрема св. Томас Мор, який виступав проти Генріха VIII і не визнавав його “шлюб” з Анною де Болейн. Ця велика людина, ревний чоловік і батько, відомий своєю любов’ю до Lectio Divina та покутних практик, щоденно брав участь у Пресвятій Євхаристії[6]. Це додало йому відваги не присягати королю, який впав у єресь і схизму. З цієї ж причини загинули кардинал св. Джон Фішер та 18 картузіанців з Лондонської Картузії Що вони сказали б сьогодні, почувши, що насправді необхідно було виявити душпастирську чуйність і супроводжувати людей у нерегулярних зв’язках, а після належного розпізнання уділити їм Святе Причастя? Прийняти таку риторику — це все одно, що сказати: “Ви пішли на смерть даремно!”. Схоже, незабаром їхні біографії можуть бути злегка підкориговані, а мотив мучеництва змінений.

3. Неортодоксальне розуміння розділу VIII Amoris Laetitia легалізує подальші зловживання

Якщо ми поглянемо на спроби легалізації гомосексуальних зв’язків, наприклад у Церкві в Німеччині чи на Мальті, то помітимо, що автори цієї революції часто посилаються на Amoris Laetitia[7]. Зрештою, на шпальтах про-ЛГБТ сайту New Way Ministry заявили, що ті самі правила, які застосовуються до розлучених, які перебувають у нових зв'язках, також стосуються ЛГБТ- осіб[8]. Чому? Відповідь проста: чим відрізняється гетеросексуальна пара, що живе в конкубінаті, від гомосексуальної пари, коли йдеться про питання прийняття Святого Причастя? Те, що одні порушують природний порядок, то зрозуміло, але коли йдеться про доступ до Євхаристії, то і одні, і другі живуть у смертному гріху і не можуть приступати до Таїнства Вівтаря! Якщо це питання в одному випадку «послабили», то…. чому в іншому має бути інакше?

4. Наражання вірних на... засудження

Гріх і життя в гріху не змінюються з роками. Якщо хтось вперше згрішив гріхом перелюбу, то через 10 років не можна сказати, що цей гріх переріс у “перевірену вірність”, а й далі залишається гріхом. А Церква вчить, що смерть у стані тяжкого гріха стягає на людину... засудження. Тож як можна наражати душі вірних на таку небезпеку? Хто за це відповідатиме?

Зараз ситуація в Церкві така, що більшість ієрархів через сім років прийняли адгортацію, забувши про ці проблеми. Кардинал Вальтер Каспер, який, безсумнівно, стоїть біля витоків цієї революції, сказав, що дискусії на тему Amoris Laetitia слід припинити. Мало хто сьогодні згадує Дубію, а двоє її авторів (кардинал Карло Каффара та кардинал Йоахім Мейснер) уже стали перед Господом, не дочекавшись відповіді. Майже ніхто сьогодні не згадує Correctio filialis[9], що підписали 250 підписантів. Уже змогли відсвяткувати 5-річчя Amoris Laetitia і присвятити цьому документові цілий рік. Але ці факти не звільняють єпископів від обов’язку захищати депозит віри та боротися за спасіння душ!