Європа: шлях надії
  • Пон, 27/03/2017 - 17:49

24 березня 2017 року глави держав та урядів 27 країн Європейського Союзу зібрались у Римі (Італія), аби відзначити 60 років від початку одного з найзначніших проектів у світовій історії – утворення ЄС. З цієї нагоди Папа Франциск дав спеціальну аудієнцію для керівників країн ЄС, виступ на якій пропонуємо увазі читачів.

Шановні гості,

Я вдячний за вашу присутність сьогодні увечері, напередодні 60-річчя підписання угод, якими були засновані Європейська економічна спільнота і Європейська спільнота з атомної енергії. Прагну висловити кожному з вас щирі почуття, які Святий Престол має як до ваших окремих країн, так і до всієї Європи, з долею якої він волею Провидіння нерозривно пов'язаний. Особливо я вдячний шановному панові Паоло Джентілоні, голові Ради міністрів Італійської Республіки, за щирі слова, висловлені від імені всіх присутніх, і за участь Італії в підготовці цієї зустрічі, а також шановному панові Антоніо Таяні, голові Європарламенту, який виразив очікування народів ЄС із нагоди нинішньої річниці.

Повернення до Рима через шістдесят років мусить бути не лише сентиментальною мандрівкою в минуле, а й прагненням відновити живу пам'ять про цю подію, щоб зрозуміти її масштаби в сучасності. Необхідно усвідомити тодішні виклики, аби зустріти виклики сьогодення й майбутнього. У своїх текстах, повних згадок про історію, Святе Письмо пропонує нам фундаментальний педагогічний метод: не можна зрозуміти часу, в якому живемо, без минулого, сприйнятого не як сукупність віддалених подій, а як життєдайна сила, що живить сьогодення. Без такої свідомості реальність втрачає єдність, історія – провідну ідею, а людство – сенс діянь і цілеспрямованість свого майбутнього.

25 березня 1957 року стало днем, сповненим очікування й надії, ентузіазму й остраху; і лише виняткова – з огляду на її масштаб та історичні наслідки – подія змогла зробити його історично унікальним. Пам'ять про цей день пов'язана з нинішніми надіями й очікуваннями європейських народів, які потребують розпізнання сучасності, щоби здобути новий імпульс для продовження розпочатого шляху.

Це добре усвідомлювали отці-засновники та лідери, які ставили підписи на двох договорах, сприяючи в такий спосіб становленню політичної, економічної, культурної, але перш за все людської реальності, яку називаємо сьогодні Європейським Союзом. Як сказав міністр закордонних справ Бельгії Поль-Анрі Спаак, ідеться, «і це правда, про матеріальний добробут наших народів, поступ нашої економіки, соціальний прогрес, абсолютно нові промислові й торговельні можливості, але передусім [...] [про] особливу концепцію життя, за людськими мірками, братню і справедливу».

Після похмурих і кривавих років Другої світової війни тодішні лідери повірили в можливість кращого майбутнього, «не забракло їм сміливості й не діяли вони занадто повільно. Пам'ять про минулі невдачі та провини, здається, надихнула й додала їм мужності забути старі суперечки й думати та діяти зовсім у новий спосіб – для досягнення найбільшої трансформації [...] Європи».

Отці-засновники нагадують нам про те, що Європа – це не набір правил для сліпого відтворення, не довідник протоколів і процедур, яких належить дотримуватися. Європа – це життя, це спосіб розуміння людини, який виходить з принципу її трансцендентної та невід'ємної гідності, а не тільки перелік прав, які треба захищати, або завдань, яких треба досягти. Біля витоків ідеї Європи стоїть «постать і відповідальність людської особи з її закваскою євангельського братства, [...] зі спрагою правди і справедливості, загартованою тисячолітнім досвідом». Символ цього досвіду – Рим, який прагне до універсальності; і його обрали для підписання угод тому, що саме тут, як зазначив міністр закордонних справ Нідерландів Йозеф Лунс, «були закладені політичні, юридичні й соціальні фундаменти нашої цивілізації».

Уже від початку було зрозуміло, що рушійною силою європейського політичного проекту має бути людина, і також цілком очевидно було, що інакше угодам загрожувало перетворитися на мертву букву. Вони мали наповнитися життєдайним духом. А перший елемент європейської живучості – це солідарність. «Європейська економічна спільнота, – стверджував прем'єр-міністр Люксембургу Жозеф Беш, – буде жива і зазнає успіху лише тоді, якщо залишатиметься вірною духові європейської солідарності, який її породив, і якщо спільна воля новонародженої Європи буде сильніша за волі окремих держав». Такий дух конче необхідний зараз, перед викликом відцентрових сил і спокус звести фундаментальні ідеали Союзу до рівня виробничих, економічних і фінансових потреб.

З солідарності народжується здатність до відкритості для інших. «Наші плани не егоїстичні», – казав німецький канцлер Конрад Аденауер. «Безсумнівно, країни, які об'єднуються, [...] не мають наміру відокремитися від решти світу та звести навколо себе непереборні бар'єри», – погоджувався з ним французький міністр закордонних справ Крістіан Піно. У світі, добре знайомому з драмою стін і розділень, дуже ясно бачили значення роботи на користь об'єднаної й відкритої Європи та важливість спільної волі щодо усунення того неприродного бар'єру, який розділяв континент від Балтики й до Адріатики. Як же багато зусиль було докладено, аби зруйнувати цю стіну! Однак сьогодні пам'ять про ці старання втрачено. Забуто також про драму розділених родин, бідності та злиднів, народжених із такого розділення. Там, де покоління прагнули побачити крах нав'язаної ворожості, тепер ідеться про те, як не допустити «загроз» наших часів, починаючи з довгої колони жінок, чоловіків і дітей, які тікають від війни і біди та просять лише про можливість майбутнього для себе і своїх близьких.

У лакунах пам'яті, характерних для наших днів, ми часто забуваємо і про інший великий здобуток – плід солідарності, виявленої 25 березня 1957 року: найтриваліший мир останніх століть. «Народи, які в минулому так часто ворогували, стаючи один проти одного на полі бою, [...] тепер, навпаки, об'єднують свої особливі національні надбання». Мир завжди будується через вільний і свідомий внесок кожного. Проте «багатьом [він] здається свого роду безумовним благом», а тому так легко сприймати його як щось надлишкове. Та навпаки, мир – цінне й суттєве благо, без якого ми не спроможні будувати майбутнє ні для кого і, врешті-решт, змушені жити «сьогоднішнім днем».

Об'єднана Європа насправді народилася з чіткого, добре визначеного, обдуманого плану, хай навіть спершу він перебував тільки на зародковій стадії. Кожен добрий проект спрямований у майбутнє, а майбутнім є молоді люди, покликані до здійснення обіцянок прийдешнього. Отці-засновники ясно усвідомлювали потребу належати до спільної справи, яка сягала поза межі не тільки держав, а й часу, пов'язуючи покоління, що беруть рівну участь у побудові спільного дому.

Шановні гості,

Засновникам Європи я присвятив першу частину виступу, щоб ми надихнулися їхніми словами, актуальністю їхніх ідей, повних пристрасного прагнення до спільного блага, їхньою певністю в залученості до справи, більшої за них самих, та величчю їхнього ідеалу. Спільним знаменником для цих людей був дух служіння, поєднаний із пристрасним захопленням політикою й усвідомленням того, що «християнство стоїть біля джерел європейської цивілізації», без якого західні цінності гідності, свободи та справедливості були б здебільшого незрозумілі. «Ще й донині, – казав Йоан Павло ІІ, – душа Європи залишається цілісною, бо, крім спільних витоків, вона живе такими спільними християнськими та людськими цінностями, як гідність особи, глибока прихильність до справедливості та свободи, працьовитість, дух ініціативи, родинна любов, повага до життя, толерантність, прагнення співпраці та миру. Це її характерні чесноти». У нашому багатокультурному світі такі цінності й надалі будуть прийнятні, якщо зможуть утримати свій животворчий зв'язок із коренем, від якого народилися. Від плідності цього зв'язку залежить, чи можна буде й надалі будувати автентично світські та позбавлені ідеологічних конфліктів суспільства, де однаково буде місце як для корінного мешканця, так і для прибульця, як для віруючих, так і для невіруючих осіб.

За останні шістдесят років світ дуже змінився. Якщо отці-засновники, які пережили руйнівний конфлікт, були одухотворені надією на краще майбутнє й рішуче прагнули досягти його, запобігаючи новим конфліктам, то в наші часи домінує кризи. Є економічна криза, властива останньому десятиліттю; є криза сім'ї й усталених соціальних моделей; є загальна «інституціональна криза» й міграційна криза. Багато криз, які приховують страх і глибоку розгубленість сучасної людини, яка шукає нової герменевтики на майбутнє. Проте сам термін «криза» не має негативного змісту. Він означає не лише погані часи, які потрібно пережити. Слово «криза» походить від грецького дієслова «crino» (κρίνω), що означає «дізнатися», «продумати», «оцінити». Отже, наші часи є періодом розпізнання, заохочення до роздумів про те, що суттєве і на що можна опертися. Це пора викликів і шансів.

Що ж це за герменевтика, інтерпретаційний ключ, за допомогою якого можна прочитати труднощі сьогодення та знайти відповіді на майбутнє? Даремно було би згадувати ідеї засновників, якби вони не служили нам дороговказом, не були стимулом і джерелом надії. Коли організм втрачає розуміння свого шляху та не має такого погляду у прийдешнє, він спочатку зазнає занепаду, а в довшій перспективі йому загрожує смерть. Що ж нам залишили отці-засновники? Які перспективи відкрили перед обличчям викликів, що очікують на нас? У чому полягає надія для сьогоднішньої та завтрашньої Європи?

Власне, відповідь ми знайдемо в опорах, на яких вони мали намір збудувати Європейську економічну спільноту. Я вже згадував про ці опори: людиноцентричність, справжня солідарність, відкритість до світу, прагнення миру й розвитку, відкритість до майбутнього. Керівникам належить розпізнати шлях надії – така вже ваша компетенція: розпізнавати шляхи надії, – визначити конкретні стежини, прагнучи зробити все можливе, аби попередні значущі кроки не виявилися даремними, а були запорукою довгого та плідного процесу.

Європа знаходить надію, коли людина є центром і серцем її інституцій. Я думаю, що йдеться про уважне й довірливе дослухання до очікувань як окремих людей, так і спільнот і народів, що входять до складу Союзу. На жаль, частенько виникає враження, буцімто існує «емоційна розбіжність» між громадянами та європейськими інституціями; останні часто сприймаються як чужі й неуважні до поглядів тих, хто входить до складу Союзу. Підтвердити людиноцентричність означає також наново відкрити дух сім'ї, де кожен робить внесок до спільного дому – вільно, згідно зі своїми вміннями й талантами. Треба мати на увазі, що Європа – це сім'я народів, де, як у кожній добрій сім'ї, існують різні точки зору, але всі можуть розвиватися настільки, наскільки вони об'єднані. Європейський Союз народився як єдність відмінностей і єдність у відмінностях. Тому особливості не мають лякати, не треба думати, що єдність забезпечується однорідністю. Ідеться скоріше про гармонію спільноти. Отці-засновники вибрали саме це слово як основу буття, народженого з угод, зосередившись на факті об'єднання своїх ресурсів і талантів. Сьогодні Європейський Союз має знову віднайти сенс буття передовсім як «спільнота» людей і народів, які знають, що «ціле більше за частини та за їхню суму» і що «необхідно завжди розширювати наші горизонти, щоб розпізнати велике благо, яке стане благом для усіх». Засновники прагнули до такої гармонії, де ціле проявляється в кожній із частин, а частини – кожна неповторна – в цілому.

Європа знаходить надію в солідарності, яка є також найефективнішою протиотрутою від сучасного популізму. Солідарність передбачає усвідомлення себе частиною єдиного тіла, а водночас – здатність кожного члена «співчувати» іншим і тому цілому, до якого він належить. Якщо один страждає, усі страждають (пор 1 Кор 12, 26). Так і ми сьогодні оплакуємо разом зі Сполученим Королівством жертв замаху, який трапився у Лондоні два дні тому. Солідарність – не просто добрий намір; їй мають бути властиві конкретні вчинки й жести, які наближають до ближнього, хоч би в якому стані той перебував. Натомість популізм живиться егоїзмом, який замикає у вузькому й задушливому колі, не дозволяючи подолати обмеженість своїх думок і «поглянути на крок уперед». Потрібно почати думати по-європейськи, щоб запобігти й іншій загрозі – сірої уніфікації або тріумфу партикуляризмів. Політики мають розуміти, що неприпустимо використовувати емоції задля досягнення консенсусу, і радше вдаватися в дусі солідарності й субсидіарності до творення таких політик, які сприятимуть зростанню всього Союзу в гармонійному розвитку – щоб ті, хто рухається швидше, могли тримати за руку тих, хто йде повільніше, а ті, кому важче, були налаштовані дотягнутися до тих, хто в авангарді.

Європа знаходить надію, коли, перестрашена, не закривається удаваною безпекою. Навпаки, якщо стисло описати її історію, то йдеться про зустрічі з іншими народами та культурами, а її ідентичність «є і завжди була динамічна й мультикультурна». У світі існує зацікавлення європейським проектом. Так було вже від першого дня, коли натовп юрмився на Капітолійській площі, а з інших держав надходили привітальні послання. Ще більше воно сьогодні – і в тих країн, які прагнуть стати членами Союзу, і в тих, які отримують допомогу, щедро запропоновану ЄС для подолання наслідків убогості, хвороб і воєн. Відкритість до світу пов'язана зі здатністю до «діалогу як форми зустрічі» на всіх рівнях стосунків: між державами-членами Союзу, між інституціями й громадянами, а також із численними іммігрантами, які висаджуються на європейських узбережжях. Розв'язуючи серйозну міграційну кризу цих років, не можна виходити з того, що це буцімто проблема лише кількості мігрантів, економічної ситуації чи безпеки. Міграція породжує набагато глибше питання, яке має перш за все культурний характер. Яку культуру пропонує сьогодні Європа? Найважливіша причина страху, який ми так часто спостерігаємо, полягає у втраті ідеалів. Без справжньої ідейної перспективи ми зрештою починаємо боятися, що хтось інший вирве нас із усталених звичок, позбавить набутого комфорту, поставить під сумнів спосіб життя, який здебільшого полягає лише в матеріальному добробуті. Навпаки, багатством Європи завжди були її душевна щирість і вміння ставити перед собою фундаментальні запитання про сенс життя. Відкритість до вічного пов'язана також і з позитивною відкритістю до світу, хоча остання й не позбавлена напружень і помилок. Натомість набутий добробут, здається, підрізав Європі крила і сприяв зниженню планки. Європа має винятковий за світовими мірками ідейний і духовний спадок, який заслуговує на те, щоб його пропонувати з ентузіазмом і оновленою свіжістю. Це найкращі ліки від етичної порожнечі наших часів – плодючого ґрунту для будь-якої форми екстремізму. Ці ідеали створили Європу, яка розкинулася від Уралу до Атлантики.

Європа знаходить надію, коли робить внесок у розвиток і мир. Прогрес – це не результат певного комплекту виробничих технологій. Він стосується усієї людської істоти: гідності праці, відповідних побутових умов, доступності освіти та необхідного медичного догляду. «Прогрес – це нове ім'я миру», – сказав Павло VІ, бо ж немає справжнього миру, якщо людину відсувають на соціальне узбіччя або ж змушують жити в бідності. Немає миру там, де бракує роботи або перспективи гідної винагороди. Немає миру на околицях наших міст, де панують наркотики й насильство.

Європа знаходить надію, коли відкривається до майбутнього. Коли відкривається до молодих людей, пропонуючи їм серйозні перспективи освіти, реальну нагоду потрапити у світ роботи. Коли інвестує в родину, яка є першим і основним осередком суспільства. Коли поважає совість та ідеали своїх громадян. Коли запевняє нагоду мати дітей без побоювання, що не буде можливості їх прогодувати. Коли захищає життя у всій його святості.

Шановні гості,

Сьогодні, коли тривалість життя зростає, шістдесят років – це вік, який вважають порою повної зрілості. Це вирішальний час, коли ми покликані до рефлексій щодо себе. Так і Європейський Союз нині має осмислити себе, вилікувати неминучі болячки, які приходять разом із віком, і віднайти нові шляхи, аби продовжувати своє паломництво. Однак, на відміну від шістдесятирічної людини, Європейський Союз має попереду не перспективу неминучої старості, а нагоду для нової молодості. Успіх ЄС залежатиме від бажання знову спільно працювати та від волі зробити ставку на майбутнє. Ви як лідери покликані розпізнати дорогу «нового європейського гуманізму», наповненого ідеалами й конкретикою. Це означає, що не треба боятися застосування ефективних рішень, здатних відповісти на поточні проблеми людей і витримати випробування часом.

Зі свого боку, я можу тільки запевнити вас, що Святий Престол і Церква близькі з усією Європою, до розбудови якої завжди були причетні, та що повсякчас робитимуть свій внесок, підносячи молитви про Господнє благословення для неї – аби Бог беріг її, обдарував миром і прогресом. Тому процитую слова, які Жозеф Беш сказав на Капітолії: «Ceterum censeo Europam esse ædificandam» (Утім, я вважаю, що Європа заслуговує на те, аби її будували).

Щиро дякую.

Франциск, Папа

Ватикан, Королівська зала

п'ятниця, 24 березня 2017 року

Переклад КМЦ


Паломництво Святими місцями

Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць