Як з гідністю вшановувати пам’ять численних героїв, які віддали своє життя, захищаючи свою країну? Відповідаючи на це запитання, отець Олександр Халаїм вказує на любов, яка виливається в пам’ять про героїв, та на справедливість, що означає будувати країну на цінностях, за які воюють і віддають своє життя сини і доньки України.

«В нашому суспільстві зараз помічається певна втома, призвичаєння до війни. Ми не можемо призвичаюватися до смертей, ми не можемо призвичаїтися до того, що гинуть наші хлопці й дівчата. Ми не можемо втомлюватися молитися за них, допомагати їм. Ми не можемо втомлюватися приходити на могили, ставити квіти, віддавати шану», – наголосив священик римо-католицької Кам’янець-Подільської дієцезії отець Олександр Халаїм в інтерв’ю для Радіо Ватикану – Vatican News, яке ми записали з нагоди дня спомину усіх померлих вірних. Отець Олександр, військовий капелан і місіонер милосердя, займається також духовно-психологічним супроводом осіб, рідні яких загинули на фронті, або перебувають в російському полоні.

Коли хтось переживає втрату, завжди має бути хтось, хто підтримає

Перехід до вічності рідної чи близької людини завжди спричиняє великий біль і страждання. Наш співрозмовник підкреслив, що кожен переживає це по-різному, бо кожна людина має свій досвід, свої переживання, емоційні й духовні. Він зазначив, що в цьому досвіді можемо виділити три елементи: горе, втрату і скорботу. «Горе, – пояснив він, – це глибоке почуття суму і болю, тобто це глибока втрата когось важливого. Втрата – це розрив зв'язку, який формувався з важливою для нас людиною. Коли ми входимо в скорботу, то часто називаємо це процесом горювання. І цей процес горювання ми маємо пройти, тобто людина має прожити цей процес, щоб зрозуміти, що вона втратила того, хто був емоційно близький. Цей процес може бути досить глибоким, особливо, в тих реаліях, коли матері, дружини чи так само наречені не можуть поховати своїх рідних, близьких, коли приходить звістка, що він помер, а немає тіла. Особливо у глибокий спосіб це переживають матері, бо вони часто просять, щоб мати хоча б частинку тіла, щоб поховати, щоб був цей ритуал: щоб тіло було покладене до землі. Ну і також по-іншому переживають цей процес ті, хто отримує звістку, що їхні діти чи їхні чоловіки зникли безвісті. Тоді людина перебуває в постійній невідомості, чи близька їй особа є живою, чи ще в полоні, або невідомо, де. І тут невідомо, як така людина має переживати цю втрату горювання: з однієї сторони, не можемо давати фальшивої надії, а з другої сторони, ніхто не може сказати: “Все, її більше не віднайдуть”. І тому до кожного випадку потрібно завжди підходити індивідуально. Звичайно, що, наприклад, коли ми будемо дивитися з психологічної сторони, то там будуть різні стадії горювання і на цих різних стадіях потрібно в різний спосіб допомагати людині, товаришувати з нею. Коли хтось переживає втрату, горе, завжди має бути присутній хтось, хто допоможе».

Бути як ангел охоронець: він завжди поруч, але не нав’язливий

Іноді люди, які переживають біль втрати рідних чи близьких, замикаються в собі. Наш співрозмовник підкреслив, що це звичайний процес, бо людина може переживати так званий процес заперечення або процес гніву, і вона хоче бути сама, закритися. «Але тут важливо, щоб завжди хтось був поруч, – наголосив він, – бо можуть трапитися проблеми зі здоров'ям, або інші проблеми. Особливо, коли матері мають маленьких дітей чи мають інші обов'язки, щоб хтось був, хто їх завжди, так би мовити, “підстрахує”, хто надасть допомогу. Бо коли людина входить в горе і ніхто їй не товаришує, то для неї дні пролітають швидко, і певних речей вона може навіть не помічати. Дуже багато людей досвідчують процес заперечення: “ні, це не може бути, це не може бути з моїм сином”. І це нормальний процес. Потрібно просто підтримувати цих людей, але не “накидатися”, не давати поради, мовляв, “я тебе розумію”, бо ми ніколи не можемо розуміти болю, страждання іншої людини. Але ми повинні просто товаришувати, дивитися на перші потреби цієї людини і тихо допомагати, можливо, навіть непомітно, бути як ангел-охоронець: він завжди поруч, він нам шепоче, що робити, він допомагає, але він ніколи не “накидається”».

Любов і справедливість, щоб гідно вшановувати героїв

Перед обличчям великої кількості втрат часто виникає запитання, як зберегти ту цінність, яку український народ передає з покоління у покоління: з гідністю супроводжувати у потойбічне життя кожну померлу людину, а особливо, героїв, що віддали життя за інших. Як утримати рівновагу, баланс між оплакуванням і вшануванням загиблих і необхідністю продовжувати жити, надалі боротися і думати про майбутнє? «Балансом в суспільстві має бути любов і справедливість, – підкреслює отець Олександр Халаїм. – Тобто ми повинні пам'ятати, що той, хто помер, вчинив героїчний акт: віддав життя за когось, вони склали все, що в них було найцінніше: своє життя. І так само їхні рідні, близькі: вони віддають свого сина, батька, брата, дочку. Отже, те, що ми їм зобов’язані, це, насамперед, пам'ять. Але мова йде не лише про згадку на якихось мітингах чи урочистостях, пам'ять також і в тому, що, наприклад, в багатьох місцевостях, де хтось героїчно загинув, їхніми іменам присвячують вулиці, школи. Це також дуже важливо».

Священик додав, що другим важливим елементом гідного вшанування героїв є справедливість. «Тобто, щоб було помітно, що суспільство змінюється, – сказав він. – Наші хлопці й дівчата, наші захисники і захисниці, які воюють, віддають своє життя за щось дороге, і щоб це мало потім продовження. Щоб суспільство наше змінювалося, щоб не залишалося, наприклад, корумпованим, щоб не продовжувало жити в “совку”, в цьому пострадянському просторі. Бо вони, власне, віддають життя за те, щоб ми будували нове суспільство. Важливо усвідомлювати, що жертва цих найкращих синів і дочок не є марною, що це жертва має народити щось нове».

«Ми не можемо втомлюватися»

Наш співрозмовник зауважив, що тепер в нашому суспільстві помічається певна втома, або призвичаєння до війни. «Ми не можемо призвичаюватися до смертей, ми не можемо призвичаїтися до того, що гинуть наші хлопці й дівчата. Ми не можемо втомлюватися молитися за них, допомагати їм. Ми не можемо втомлюватися приходити на могили, ставити квіти, віддавати шану, – наголосив він. – Коли щоранку у дев'ятій годині є тиша, то слід пригадати, що кожного дня десятки, сотні людей віддають життя за те, щоб ми могли спокійно розвиватися, щоб ми могли далі жити. І також щоб ми далі шукали того, що будує нашу країну: не ворожнечі між собою, але щоб ми будували насправді нову країну на нових цінностях, бо за це, власне, вони помирають».

Отець Олександр пригадав, що на початку повномасштабної війни рівень згуртованості в українському суспільстві був досить високий. «Зараз наше суспільство поволі якось відходить від цієї солідарності, – зазначив він. – Звичайно, люди мають жити своїм щоденним життям, але також, одночасно, не повинні забувати про те, що відбувається в нас на сході країни». Втома, за його словами, «проявляється в тому, що ми менше молимося, менше починаємо допомагати – матеріально, психологічно чи фізично – тим особам, які конкретно потребують нашої допомоги; втома також проявляється в тому, що ми починаємо знову повертатися до того, що нас ділить, а не того, що об'єднує». «Колись, коли закінчиться війна, в нас буде час, щоб мати ці різні суперечки, щоб вирішувати ці конфлікти, – наголосив він, – але зараз ми маємо згуртуватися, бути єдиними, щоб насправді побороти ворога, який нам загрожує».

Однією із причин втоми, за словами священика, є також інформаційне перенавантаження. «Дуже багато людей постійно слідкують за новинами, – каже він. – Одні новини перевірені, інші неперевірені, і це відкладається в нашій психіці. І люди до кінця не знають, що там відбувається, як відбувається. Ще хтось там щось наговорить, і ми вже не розуміємо, що відбувається, і тоді також втомлюємося через непевність, через те, що не можемо знайти правдивого джерела інформації».