«Прагнемо, щоби Слово Боже проголошувалось не тільки в храмах»: інтерв'ю з архієпископом Мечиславом Мокшицьким для EWTN
  • Птн, 29/09/2017 - 12:05

29 вересня виповнюється десять років з дня єпископських свячень Його Високопреосвященства Мечислава Мокшицького, архієпископа і митрополита Львівського. З цієї нагоди КМЦ щиро вітає владику митрополита з ювілеєм і публікує текст інтерв'ю, яке він люб'язно дав «Католицькому Телебаченню Віковічного Слова» (EWTN). – Слава Ісусу Христу!
Слава навіки!

– Ваше Високопреосвященство, від усього серця хочемо привітати Вас із 10-річчям єпископських свячень і побажати Божого благословення, всіх дарів святого Духа та опіки Божої Матері.
Дуже дякую.

– Ексцеленціє, Ваше життя було насичене надзвичайно цікавими подіями та зустрічами. Розкажіть, будь ласка, як Вам вдалося розпізнати своє священицьке покликання у складні часи соціалістичного режиму? Як це сталося?
Я народився й виховувався в католицькій родині. Дякувати Богові, мої батьки – мама і тато – були побожними людьми, мали шестеро дітей. Нас було четверо братів і дві сестри, я – четверте дитя. І ми так разом зростали. Можна навіть сказати, що одне одного виховували, бо мама й тато тяжко працювали. Тато – на заводі, мама вдома. У нашому домі не було бабусі, не було дідуся, але з дитинства мама з татом учили нас молитися, завжди брали нас із собою до храму, а пізніше заохочували, щоб ми й самі кожної неділі ходили на Месу. Пригадую, що це мені завжди подобалося: я хотів, я завжди любив ходити на Службу Божу, а особливо чомусь на ту, що була о 8-й годині ранку. Іноді, коли довше спав, мусив іти на 11-ту годину – це була Меса для старших осіб, і там я дуже нудьгував. Тому завжди просив маму, аби вона мене будила на ту, ранню Службу Божу, щоб я не проспав цього часу.
У Польщі за часів соціалізму не було так тяжко, як в Україні за Радянського Союзу. Наприклад, поки ми були маленькі, нам не забороняли ходити до храму. Пізніше, коли я вже навчався в ліцеї, то жив у такому інтернаті в коледжі, де ми вже не могли вільно ходити на Службу Божу. Уже там, можна сказати, існували заборони. Але це ще більше нам допомагало бути обережними, відважними. Ми часто навіть утікали з того коледжу, щоби піти на Месу, щоби потрапити на реколекції. Ще як я був міністрантом, то часом виникало бажання колись стати священиком. Мені подобалася постать священика, його одяг. Пізніше, коли я трохи підріс, ці думки неначе відійшли. Проте згодом, у середній школі-ліцеї, вони знову повернулися. Я трохи боявся цього вибору й навіть хотів якось відігнати від себе ці думки, уникати їх. Але вони ще частіше до мене приходили, тож пізніше, складаючи випускні екзамени, я остаточно вирішив і вступив до нашої семінарії в Перемишлі.

– Священицькі свячення Вам уділив Його Високопреосвященство кардинал Мар'ян Яворський, тогочасний Апостольський адміністратор, а згодом єпископ-ординарій Львівської архідієцезії. Чи не вбачаєте Ви в цьому певного Божого промислу? Чи не був це знак, який провіщав Ваше майбутнє служіння саме на Львівській архієпископській кафедрі?
Так, можна сказати, що я народився й виховувався у Львівській архідієцезії на терені Польщі. Ми завжди говорили, що йдеться про єпископа Львівського в Любачові. До семінарії мене приймав попередній єпископ Мар'ян Рехович, але свячення уділив Мар'ян Яворський, який прийшов до нас із Кракова, де був ректором Папської Теологічної академії. І це було для мене велике щастя. Пізніше я був у нього секретарем, але лише впродовж року. Пізніше кардинал Яворський послав мене на студії до Риму – і з цього, по суті, почалися ближчі відносини з архієпископом і з архідієцезією у Львові. Я думаю, що це Боже провидіння так помаленьку провадило мене сюди, до столиці Митрополії.

– Після навчання в Римі Ви отримали запрошення працювати в Конгрегації в справах Божого культу та дисципліни таїнств, а також стали особистим секретарем Йоана Павла ІІ. Скажіть, будь ласка, як це – працювати поруч і разом зі святим Папою?
Коли я закінчив докторантські студії в «Анджелікумі», кардинал Мар'ян Яворський хотів, щоб я залишився в Римі і готував процес беатифікаіції Слуги Божого Йосифа Більчевського, водночас працюючи в Конгрегації. На жаль, це не тривало довго: через шість місяців перший секретар Йоана Павла ІІ Станіслав Дзівіш, тоді монсеньйор, а нині вже кардинал, покликав мене і сказав, що Святіший Отець хотів би мені запропонувати місце свого другого секретаря. Тодішньому другому секретареві, моєму попередникові, було вже сімдесят вісім років, тож він потребував невеличкого відпочинку. Для мене ця пропозиція стала великою несподіванкою. Але я порозмовляв зі своїм єпископом кардиналом Мар'яном Яворським, і він сказав, що Святому Отцеві не можна відмовляти. Тож мені випала з велика радість, велике благословення, щастя – і, думаю, що для кожного з нас це було б велике щастя, – перебувати у присутності Папи Римського, Голови Вселенської Церкви. З одного боку це була велика радість, а з іншого – велика відповідальність і навіть тривога. Я переймався, чи зможу виконати всі свої обов'язки, виправдати сподівання Йоана Павла ІІ. Але треба сказати, що він був дуже доброю людиною, не створював якоїсь особливої атмосфери, яка б змушувала боятися. Святіший Отець багато працював, багато вимагав від себе й від інших, але завдяки цьому завжди всі справи були добре упорядковані. Не виникало відчуття поспіху чи метушні. Тому праця з Папою Йоаном Павлом ІІ була дуже приємна, упорядкована і спокійна.

– Єпископські свячення у Ватикані Вам уділяв Папа Бенедикт XVI разом із кардиналом Мар'яном Яворським, архієпископом Митрополитом Львівським. Які побажання та настанови Ви від них отримали на служіння Католицькій Церкві в Україні?
Так, Папа Бенедикт XVI, після того як я два роки прослужив його другим секретарем, якось сказав мені, що кардиналові Яворському вже вісімдесят два роки. Зазвичай єпископи полишають своє служіння, коли їм виповнюється сімдесят п'ять. Папа зауважив, що кардинал потребує допомоги у служінні. І хоча Бенедиктові XVI, як він визнав, було трохи тяжко розлучитися зі мною, він хотів, щоби Львівська архідієцезія далі розвивалася, мала добрих пастирів. Тож йому спало на думку, що наступником можу бути я. І тут мені довелося згадати слова кардинала Яворського, що Папі не відмовляють. Я з покорою прийняв пропозицію стати тут єпископом. Це для мене також була велика відповідальність і виклик, бо це ж моя архідієцезія, я знав її історію, жив тут – але також розумів її великі завдання та труднощі, бо ж потрібно було відбудовувати все, зруйноване в часи комунізму. Кардинал багато встиг зробити, але ми знаємо, що Церква завжди розвивається, приходять нові часи, нові складнощі, нові виклики та сподівання. Саме на це я тепер стараюся відповідати, працюючи на Славу Божу і для розвитку нашої Церкви в Україні.

– Уже через рік після єпископських свячень Ви очолили архідієцезію. Які зміни, що сталися за десять років Вашого єпископського служіння, Ви вважаєте найважливішими для архідієцезії та Католицької Церкви в Україні?
Ми добре пам'ятаємо, з чого починалося відновлення українських дієцезій. Нині їх сім, а спочатку було тільки три – і всі потребували священиків. Спершу нам допомагали священики з Польщі. Але помалу ми створювали свої семінарії. І, дякувати Богу, після 25 років можемо сказати, що здебільшого в наших дієцезіях маємо вже священиків з України. На самому початку ми мусили багато працювати для відновлення структур, відбудови храмів. А тепер стараємося більше сил вкласти в духовну формацію вірних через різні форми душпастирства та роботи з дітьми, з молоддю, з родинами. Стараємося, щоб вірні поглиблювали свою віру й любов до Христа. Щоб вони, перемінені, могли свідчити у щоденному житті, у родинах, на робочих місцях і докладалися не тільки до розвитку Церкви, а й до поліпшення життя в нашій державі, на Батьківщині.

– Підсумовуючи ці десять років, які пріоритети щодо подальшого служіння для Католицької Церкви в Україні Ви б визначили?
Ми прагнемо, щоби Слово Боже проголошувалося не тільки у храмах, а щоб цим Словом через мас-медіа, журнали, книжки можна було доторкнути інших людей, які не приходять до Церкви. Стараємося також помаленьку витворювати разом із Всеукраїнською Радою Церков і релігійних організацій модель співпраці з державою, щоб вона визнала деякі моральні, етичні проблеми, аби допомогти всім людям зрозуміти, які є етичні, моральні цінності, аби моральність не тільки вірних, а й усього народу була добра.

– Дякуємо Вам, Ваше Високопреосвященство, за щиру розмову й відвертість. Щиро бажаємо наснаги, Божого благословення та опіки Божої Матері на подальше служіння.
Дуже дякую й вам. Користаючи з сьогоднішньої події, дякую за вашу працю, за те, що через «Католицьке Телебачення Віковічного Слова» (EWTN), «Радіо Марія» ми можемо проголошувати Боже Слово і бути присутніми не тільки в Церкві, а й у домівках наших вірян і тих, хто хоче слухати й відкрити своє серце для Бога.
– Дякуємо!
Інтерв'ю провела Олена Лебедєва
EWTN – КМЦ


Паломництво Святими місцями

Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць