«Священство і Найсвятіше Серце Ісуса»: розмова кардинала Анджело Баньяско з духовенством у Москві.
  • Срд, 26/06/2013 - 21:31

15 червня під час свого візиту до Москви кардинал Анджело Баньяско, Архиєпископ Митрополит Генуї, Голова Італійської Конференції Єпископів, провів конференцію для духовенства і мирян Архиєпархії Божої Матері в Москві, та відповів на їхні запитання.

 

Я радий бути тут з вами, дорогі співбрати, і дякую владиці Павлу Пецці за його люб'язне запрошення поділитися з вами роздумами на тему «Священство і Серце Ісуса».

Перш за все я хотів би, щоб ми послухали слова Писання:  «Кожен бо архієрей, узятий з-поміж людей, настановляється для людей у справах Божих, щоб приносив дари та жертви за гріхи, що може співчувати нетямущим та введеним в оману,бо й сам він неміччю охоплений, і тому повинен так за людей, як і за себе самого приносити жертви за гріхи. Чести ж цієї ніхто не бере сам по собі, лише той, хто покликаний Богом, як Арон» (Євр. 5, 1-4). Перш ніж бути служителем милосердя, священик є служителем таїнств, знаряддям божественного життя; у спілкуванні з Папою і єпископами, він є вчителем Євангелія; наставником довіреної йому християнської громади.

Тому разом з вами я хотів би споглядати образ Доброго Пастиря, розглядаючи деякі риси.

 

 Краса священства.

 

1. Ми бачимо Ісуса з уважним поглядом, сандалями на ногах, підперезаним хітоном, з палицею в руці. Ми захоплені Його виглядом і в той же час чуємо слова, що стосуються нас: «Священики є в Церкві і для Церкви таємничою присутністю Ісуса Христа – Глави і Пастиря» (Іван Павло II, Pastores dabo vobis, 15). Бути «живим і прозорим образом Христа!» Яка велика таємниця обрання і благодаті! ... «Людям, що живуть на землі, – пише св. Іван Золотоустий, – було довірено розпоряджатися небесними скарбами і дана влада, яку Бог не надав ангелам» (св. Іван Золотоустий, Священство, 3, 4-5). Відлунням цих слів звучить вигук захоплення святого Арського Пастиря: «О, яка велика річ священство! Священство можна буде зрозуміти тільки на небі ... Якби його добре зрозуміли на землі, ми би померли – не від страху, але від любові! (...) Пресвітер продовжує справу Відкуплення на землі» (цит.  Бенедикт XVI, Лист до священиків на початку Року Священика, 19.06.2009). Господь це зробив з нами через переобразуючий дар Святого Духа: Господь полонив нас і прив'язав до Себе «сутніми (онтологічними) узами», що стосуються всієї нашої істоти без залишку і без «приватних територій», без «нічийного часу», не тільки тоді, коли ми виконуємо пастирські обов'язки, які доручає нам Церква. Священики «запечатані – як наголошує Собор, – особливою ​​печаттю, і настільки уподібнюються Христу-Священикові, що можуть діяти від імені Христа, Глави Церкви» (Presbyterorum ordinis, 2). Тому завжди і скрізь ми продовжуємо бути «таємничими знаками» того, хто є Пастирем душ і просить нас зберігати і плекати ті гідність і прозорість, які Він дарував нам, такі, що Передання Церкви говорить про кожного священика як про «alter Christus». З цієї причини Арський Пастир, будучи сам людиною крайнього смирення, усвідомлював себе «як священика, як величезний дар для своєї пастви», дар для Церкви і для людства. Чи ми, священики, усвідомлюємо ту красу, якою є для світу?

2. Як ми добре знаємо, пастир є не «чиновником за розкладом», але людиною, відзначеною вогнем Святого Духа, людиною, в певному сенсі, яка більше не належить собі, але належить Христові та Церкві. Подібно Апостолу Павлу, він – «в'язень у Христі Ісусі» (Фил. 1). Це узи любові, тому священик є людиною вільною. Священик не прагне бути загарбником душ, насамперед він  повинен бути захоплений Христом. Він повинен не стільки «володіти» іншими, скільки сам «належати» Богові, щоби Бог заволодів ним. З цієї причини священик є людиною радості – радості, заснованої на доброті, радості, добре вкоріненої, тому що вона заснована не на ілюзіях або сьогохвилинних благах, але на Богові. Це радість, яка живиться від цілування Розп'ятого, і тому не боїться пригорнутися до Його Тернового вінця. Ось чому священик повинен кожного дня пробуджувати радість, як пробуджує він віру і любов, повинен бути носієм радості, навіть у ті моменти, коли змушений просити радість для себе, стукаючи у двері дарохранильниці. Чи є ми людьми радості?

 

 Святість священика

 

3. Покликання, таким чином, є даром і в той же час тайною: чому Бог вибрав саме мене? Хто ми? Можливо ми кращі у своїй вченості, доброті, здібностях? Досить подивитися на себе, щоб визнати нашу вбогість і слабкість. Але чи можна запитати в любові: за що? Чи може бути інша відповідь, крім того, що любов – любить? Нам залишається тільки довіритися, пам'ятаючи про образ дій Бога: «Бог вибрав немудре світу, щоб засоромити мудрих, і безсильне світу Бог вибрав, щоб засоромити сильних, і незначне світу та погорджене Бог вибрав, і те, чого не було, щоб знівечити те, що було, щоб жадне тіло не величалося перед Богом» (1 Кор. 1, 27-29).

4. Ми бентежимося від отриманого покликання, настільки воно велике і наповнює все життя людини. Але це збентеження відразу ж перетворюється на молитву хвали і подяки, в усвідомлення своєї малості. Смиренний може визнати дари Божі та радіти ними. Він не підноситься, але вражається, до зворушення. Ми розуміємо, що якщо кожен дозволяє вільно дихати власному покликанню, тоді священство стає світлом, здатним освітити весь світ.

Саме в цьому смиренні та здатності дивуватися ми знаходимо ще одну сполучну нитку нашого духовного життя, але також і нашого служіння, знаючи, що діло Боже починається саме тоді, коли ми визнаємо його занадто великим для себе. І тоді розуміємо красу і привабливість слів Учителя, слів чітких і певних, що не залишають місця для ілюзій: «Я – виноградина, ви – гілки! Хто в мені перебуває, а я в ньому, – той плід приносить щедро. Без мене ж ви нічого чинити не можете»

(Ів. 15, 5). Якщо, з одного боку, Ісус прямо нагадує нам наше «ніщо», з іншого боку, обіцяє нам силу цього «ніщо», оскільки Він є «Дорога, Правда і Життя». Тому, що більше ми живемо цим «нічим», то більше будемо щасливі й принесемо більший плід, вкорінені на виноградині Христа. Таким чином наше духовне життя надихає наше апостольство, першість наших внутрішніх взаємин з Христом.

5. Як ми бачимо, священство є величезним даром для нас, для Церкви, для світу. Ми бачили, що з цього дару виникають деякі важливі аспекти нашого духовного життя (смирення, здивування, приналежність). Але дар, крім того, що він також тайна (чому саме ми?), вимагає відповідальності. Тому настільки вимогливо звучать слова пророка Єзекиїла: «Горе пастирям Ізраїля, що пасуть самих себе! Чи ж не вівці пастирям пасти? Слабих овець ви не підсилювали, недужих не гоїли; ранених не перев’язували, розбіглих не завертали, загублених не шукали. Ви правили ними жорстоко й насильно» (Єз. 34, 2-4). Але нам допомагає обіцянка Бога: «Я дав вам пастирів до душі мені, що пастимуть вас мудро та розумно» (Єр. 3, 15). Ми всі хочемо бути частиною саме цієї групи пастирів.

Дорогі співбрати, кожен з нас нехай спитає серйозно себе: чи є я пастирем по серцю Христа? Можливо, ми відповімо: я щиро цього бажаю і прагну ... Якщо покликання – це «заява любові», як часто говорив Іван Павло II, то воно вимагає «відповіді любові». І така відповідь любові, яка надихає все життя, означає «святість»: адже святість, перш ніж щось робити, означає бути святим. Наша святість є правильною і найбільш дієвою відповіддю на складність сучасного світу, на складність і величезні розміри тієї країни, в якій ми живемо. У будь-якій пастирській ситуації, в якій ми перебуваємо, у складній ситуації парафії чи єпархії, в чому б не полягала її складність, – наприклад наша розпорошеність на величезних територіях – щоразу, коли ми ставимо питанням про те, що треба робити, першою і найбільш важливою відповіддю має бути святість. Уже потім можуть виникати якісь конкретні рішення, відповідні ситуації. Але найголовніша відповідь – це власна святість, це власна приналежність Христові.

Святість є першим і необхідним оновленням усієї пастирської роботи: «скаржаться, що занадто мало священиків. Неправда. Правда в тому, що занадто мало святих священиків», писав блаженний Едвард Поппе, фламандський священик, який помер у 34 роки (Vita sacerdotale, Ist. Di Propaganda Librarria 1949, p.11). І продовжував: «Душі роками можуть приходити до посередніх священиків і продовжувати своє байдуже і літепле життя; життя посереднього священика тече без шуму і без поспіху до свого кінця і нездатне змінити нічого» (там же, p.149). Ніхто з нас не хоче цього і не повинен хотіти, бо Господь хоче, щоб ми були священиками по Його серцю, тобто святими. Як писав той же Едвард Поппе, «тільки святість може зрушити з місця байдужих, а не красиві слова чи промови» (там же, p.149).

6. Святість священиків є відповіддю на дар священства. Святість – це дар Святого Духа і завдання. Святість – це не просто завдання, але обов'язок, який ми маємо. Це обов'язок перед Господом, Який покликав нас з чистої благодаті. Це обов'язок перед Церквою, яка повинна розпізнавати це покликання, повинна керувати формацією, направляючи її до апостольської форми життя. Це обов'язок перед народом Божим, перед нашими людьми, які мають право і бажання розпізнавати в нас риси обличчя Христа, Доброго Пастиря. Це обов'язок перед світом, який, навіть проголошуючи себе некатолицьким і невіруючим, продовжує дивитися на священика з цікавістю, нерідко з інтересом, завжди уважно, можливо, в надії побачити ознаки Бога, чогось іншого, що перевершує і заповнює розум і час, наповнює історію вічністю і відповідає на найглибші очікування серця.

Як припасти до вічних джерел святості, яка полягає в уподібненні до Христа – Лика Отця? Святість – це зростання у красі Ісуса, красі, отриманій нами у Хрещенні, яке вчинило нас синами в Сині; в Миропомазанні, що дало нам здатність свідчити про нього до мучеництва, і у Святому Свяченні, яке уподібнило нас до Доброго Пастиря. Як сталося, що Небо зійшло на землю, нескінченне увійшло в обмеженість, любов увійшла в наш егоїзм, велич – в нашу мізерність? «Священство це любов Серця Ісуса», – писав Бенедикт XVI. Нагадує євангелист: «Та коли  підступили до Ісуса й побачили, що Він уже мертвий, то голінок не перебивали Йому, лиш один з вояків проколов йому списом бік. І потекла негайно ж кров – і вода»  (Ів. 19:33,34). Людськість Слова є місцем зустрічі Бога та людини, і священик перебуває в цьому місці зустрічі, тому священик покликаний бути, разом з Ісусом, Понтифіком, бути мостом між Богом і людиною.

 

 Серце Ісуса

 

7. Ми вдивляємося з любов'ю в Розп'ятого і не можемо не бути притягнуті Його ранами. У цих ранах ми бачимо немов «відчинені вікна», з яких виливається рятівне світло: рани на руках і ногах говорять нам, що тепер ми, священики, є Його благословляючими руками і невпинними ногами, що шукають заблукалих овець. Але, перш за все, ми перебуваємо в Серці Христа, в цій рані, палаючій любов'ю і увінчаній тернами. Ця рана є черевом, з якого народжується священство, оскільки Серце Ісуса є місцем, де відкрилися небеса, проходом, по якому милосердна любов витікає на землю і людина наближається до Бога. Завдяки Серцю Ісуса завіса стародавнього храму розірвана і Святий Дух сходить через цей розрив, який відтепер залишиться відкритим назавжди. У світлі пробитого Серця Христа ми можемо сказати, що священик є людиною кордону,  межі між небом і землею, людиною, яка, як каже Папа Франциск, повинна «пахнути вівцями», бо стоїть посеред свого народу, і в той же час «пахнути Богом », бо стоїть поруч з Господом у молитві. «Той, хто не молиться Богові, молиться дияволові», говорить Папа Франциск. «Якщо ми не сповідуємо Ісуса Христа, то сповідуємо світ диявола, бісівський світ» (Папа Франциск, Проповідь 14.03.2013). Священик повинен мати можливість говорити з Господом про свій народ, бо знає його. «Імена дванадцяти колін Ізраїлевих були також вигравірувані на наперснику (пор. Вих 28,21). Це означає, що священик відправляє Літургію, взявши на плечі довірений йому народ, і носить його імена вписаними в серці» (Папа Франциск, Проповідь 28.03.2013). І одночасно священик повинен вміти говорити своєму народові про Бога,  не переказуючи чужі слова, але з власного досвіду.

8. Серце Ісуса є не тільки відкритою дорогою, шляхом на зеленіючі пасовища життя, є не тільки  черевом, що народжує священика і священство, а й джерелом святості Пастиря і школою його служіння. Як Серце пробите, відкрите, так і пастир не повинен закриватися у власній зручності, але залишатися відкритим. Як говорить Папа, «священик, який мало «виходить» з себе ... такий священик втрачає для себе краще від нашого народу, те, що здатне задіяти найглибшу частину його священицького серця. Той, хто не «виходить» з себе, замість того, щоб бути посередником, поступово стає менеджером» (там же). Чи зупиняємося ми, щоб споглядати Серце Ісуса, яке пробите і страждає від любові? Чи хочемо ми кожного дня у святкуванні Євхаристії перебувати в цьому живому Серці, яке б’ється, сповнене послухом, смиренням, жертвуванням собою аж до смерті? І не забуваймо, що «непослідовність вірних і пастирів у тому, що вони говорять і що роблять ... підриває довіру до Церкви» (Папа Франциск, Проповідь 14.04.2013). Священик, як казав один з великих, не належить собі, він є «священиком і жертвою».  «Неможливо пасти стадо Боже, якщо ми не готові до того, що воля Божа поведе нас навіть туди, куди не хочемо ... іноді навіть ціною нашого життя» (там же).

 

Уподібнені до Христа Глави

 

9. Христос, саме тому що є Пастирем, завжди готовий йти, щоб вести Свій народ, щоб шукати тих, що віддаляються або помиляються на шляху, щоб захищати його від хижих вовків. Пригадуються слова Бенедикта XVI: «Священик завжди повинен пильнувати. Він повинен бути вартовим перед силами зла. Повинен пробуджувати світ для Бога. Повинен бути тим, хто стоїть на ногах, хто протистоїть течіям часу. Стоїть в істині, стоїть у служінні добру» (Бенедикт XVI, Проповідь на Літургії елеїв, 20.03.2009).

Священик уподібнений до Христа Глави: глава не ховається у стаді, не маскується, але випереджає його, так що всі можуть бачити його і знайти в ньому приклад і натхнення. Це дуже незручне положення – положення служіння: попереду стада, на чолі його, у всіх на виду.

Священик веде стадо на родючі пасовища, по шляху істини і добра, навіть тоді, коли зустрічає нерозуміння і заперечення: «Бо буде час, коли люди не несуть здорової науки, але за своїми пожаданнями зберуть навколо себе вчителів, щоб уприємнювати собі слух, і від правди відвернуть вухо, а повернуться до байок. Ти ж будь тверезим у всьому, знось напасті, виконуй працю євангеліста, виконуй твою службу» (2 Тим. 4:3-5). Священик повинен нести тягар Христа, тягар Його слова, Його істини, Його любові. Священик повинен бути справедливий, безстрашний, готовий перенести за Господа наругу, як повідомляють нам Діяння: вони раділи, що за любов до імені Ісуса зазнали наругу.

10. Варто запитати себе, наскільки ми сильні і непохитні в труднощах, перед байдужістю або опором, яких завжди вистачає. Іноді вони виникають через наші недоліки, яких завжди вистачає, але нерідко вони пов'язані з пастирським служінням. Наприклад, сьогодні від Церкви часто очікують, що вона зосередиться у харитативній сфері, там, де легко зустріти згоду, але не буде діяти в значно більш суперечливих сферах біоетики чи прав людини. Можна сказати, що існує стратегія, яка протиставляє конкретність справ і нібито абстрактне вчення. Любов чи правда, дія й правда – чи дійсно вони протилежні один одному? Але сам Христос навчив нас тому, що істина і любов не протистоять один одному, але покликані разом діяти в серці кожної людини і суспільства.

Вихідною точкою напруги між любов'ю і правдою про людину є особистість Христа. Якщо уважно подивитися, то історія показує, що непохитність в альтруїстичній любові завжди обумовлена ​​проголошенням людськості у всій її повноті. Завжди зберігають актуальність слова св. Григорія Великого: «Святі, навіть якщо похилені  випробуваннями, здатні схилитися перед  тим, хто їх б'є, і в той же час протистояти тому, хто хоче ввести їх в оману. Проти перших вони піднімають щит терпіння, проти других беруться за зброю істини. Поєднують обидва методи боротьби, користуючись непереможним мистецтвом міцності»  (св. Григорій Великий, Коментар на книгу Йова).

.

Уподібненні до Христа Пастиря

 

11. Довкола пастиря ми бачимо стадо. Це стадо прагне згуртуватися довкола нього, немов би відчуває невидиму і непереборну привабливість, розпізнає в ньому свого пастиря, знає голос його, довіряє йому і довіряється. Що саме образ пастиря додає до образу глави? Якщо образ глави вказує на авторитет і твердість у виборі шляху, силу в протистояннях, чіткість й істинність переконань та керівництва, то, як мені здається, образ пастиря додає до цього відтінок ніжності й тепла. Якщо глава – це той, хто на чолі, веде і вказує шлях, пастир перебуває також посеред і позаду свого народу. Посеред, щоб краще пізнати його надії і труднощі, позаду, щоб вселяти мужність і допомагати слабшим і тим, хто спізнюється в дорозі. Не йдеться про поблажливу млявість, але про тверду і, разом з тим, ніжну любов, схожу на серце матері, на холоднокровність лікаря, на терпіння святого. Іншими словами, люди відчувають, якщо їхній священик любить їх, якщо щасливий, що є між ними, якщо його розум і серце віддані його громаді, або ж його думки і бажання перебувають в іншому місці. Як нагадує Папа Франциск, «обуржуазнювання серця паралізує душу» (Проповідь 12.05.2013). Люди розуміють, якщо священик відчуває себе батьком душ і поводиться відповідно, якщо він перебуває з ними, щоб знати і розділяти радість і труднощі повсякденного життя. Люди відчувають, чи є він пастирем чи найманцем, якщо знову використовувати євангельський образ, чи є він батьком чи чиновником, посередником або маклером, який використовує Церкву замість того, щоб служити їй усім життям.

Тут нам також є про що подумати і перевірити себе, пам'ятаючи, що схильність, яка робить благо привабливим, не треба плутати з поступливістю тому, хто говорить голосніше і більше напирає в громаді. Усі хрещені мають рівну гідність дітей Божих, але неоднакове служіння: кожен має своє особливе завдання і пастирю доручена відповідальність за творення єдності, щоб у спілкуванні творилося єдине Тіло Христа, Церква (пор. lumen Gentium, 37-38).

На закінчення цього розважання я хотів би разом з вами знову почути слова Святішого Отця: «Бог вийшов з Самого Себе, щоб прийти до нас, поставив Свою обитель серед нас, щоб принести нам милість Божу, яка спасає і дарує надію. Також і ми: якщо бажаємо слідувати за ним і залишатися з ним, то ми не повинні задовольнятися тим, що перебуваємо за огорожею з дев'яносто дев'ятьма вівцями, але повинні вийти, шукати разом з Ним загублену вівцю, ту найдальшу. Пам'ятайте твердо: вийти з себе, як Ісус, як і Бог вийшов з Самого Себе в Ісусі, і Ісус вийшов з Самого Себе заради нас» (Папа Франциск, Загальна аудієнція, 27.03.2013).

І завершуючи ці роздуми я хотів би подякувати всім вам за вашу присутність і за свідчення, яке я отримав від вас, – насамперед, через свідчення вашого Архиєпископа, який розповів мені про устрій і життя вашої єпархії, про ті величезні відстані, які розділяють багато малих й іноді навіть нереально малих громад, яким ви служите. Можу сказати, що я вражений цими умовами, в яких ви показуєте свою вірність і щедрість, не залишаєте вірний народ, розпізнаючи навіть в найменших групах цю присутність Народу Божого. І хочу запевнити вас, що це ваше свідчення я понесу з собою і представлю його своїм священикам та іншим групам, перед якими буду виступати. Запевняю вас, що ви завжди перебуваєте в нашій молитві, особливо з цього дня – коли я зустрів вас обличчям в обличчя. Також довіряю себе і свою Церкву вашим молитвам.

 

Запитання:

Ваше Високопреосвященство, ми знаємо, що у Вас є багато різних справ, обов'язків, служінь, які можна назвати не просто пастирськими, а скоріше бюрократичними, і це буває в житті кожного священика. Часто в нас є ризик протиставляти ці речі і якомога більше скоротити ті справи, які нам не подобаються, які нам важче здійснити. Яким чином Вам вдається переживати ці аспекти священичого і єпископського служіння не як щось окреме від священнослужіння, але як щось важливе, в чому Ви також можете переживати це прагнення до святості?

Дякую. Якщо дозволите, перш ніж відповідати, я представлюсь перед вами трохи ближче. Я є єпископом з 1998 року, священиком – з 1966. Святіший Отець спочатку скерував мене єпископом у Пезаро – це маленька єпархія, всього 120 тисяч жителів. 6 років я був єпископом у Пезаро і після цього Святіший Отець перевів мене в Рим і призначив військовим ординарієм, яким я був три роки. І потім 2006 року Папа Бенедикт XVI призначив мене єпископом Генуї, моєї рідної єпархії. Ця єпархія займає площу 940 км2 і налічує 300 священиків і 840 тисяч жителів.

Тепер я можу відповідати на Ваше запитання. ІІ Ватиканський Собор звертається до цієї теми в 13-му пункті декрету Presbyterorum Ordinis, коли запитує: яким чином священики у своєму житті можуть поєднувати всю ту кількість обов'язків, які їм доводиться виконувати. Як при цьому не загубитися, не розділитися на безліч частин, але зберегти внутрішню єдність. Як зберегти цю єдність між безліччю духовних обов'язків і матеріальних завдань – побудувати церкву або відремонтувати її, організувати якісь заходи. Складність і різноманіття цих завдань дійсно може загрожувати внутрішній єдності священика, може змусити його втратити себе, що було б трагічно.

Перш ніж сказати, як саме Собор відповідає на це запитання, можу зауважити, що досить часто і мої священики запитують мене про безліч різних адміністративних обов'язків. Чому потрібно витрачати стільки часу і сил на те, щоб впорядкувати церкву, відремонтувати дах і так далі. Я завжди виходжу з того, що батько сімейства повинен дбати не тільки про виховання своїх дітей, але й дивитися за своїм будинком – чи в порядку дах, чи не тече кран. І це запитання саме батьківського ставлення. Так, зрозуміло, в цих матеріальних речах потрібно заручитися співпрацею інших, але вміння бачити ці матеріальні потреби і проблеми наочно показує, в якій мірі священик є батьком для своєї громади. І відповідь, яку Собор дає на це запитання, – яким чином у цьому складному світі не загубитися священикові, – така: діяти, як Ісус, Який у кожній своїй дії і в кожній ситуації прагнув виконати волю Отця.

Якщо в нас є дуже багато речей, які потрібно впорядкувати, то необхідний якийсь критерій, слідуючи якому ми зрозуміємо, що робити насамперед. І цей всеоб'єднуючий критерій, який, як каже Собор, допомагає священикові не загубити себе, – це воля Отця. Коли мені, священикові, єпископу чи мирянину, потрібно зробити якусь річ, то я повинен насамперед запитати себе: чи в цьому воля Божа? Чи хоче Бог, щоб я це робив? І якщо по совісті я спокійно можу відповісти собі: так, це воля Божа, – тоді потребу зробити це я приймаю з любов'ю, і це допомагає мені не втратити єдності зі собою і з Богом, це допомагає мені уподібнюватися до Христа. А для священика є ще один критерій, який, звичайно ж, істотно полегшує завдання розуміння волі Божої, тому що я можу запитати себе: чи хоче цього від мене Папа, мій єпископ, Церква, Закон Церкви? Або ж це запитання мого смаку? Чесна відповідь на це запитання допомагає священикові визначити – чи є воля Божа на те, щоб займатися якоюсь конкретною справою. І ми завжди повинні бути уважними, щоб не прийняти власні ідеї та плани за плани Бога.

 

З історії ми знаємо безліч прикладів плідної взаємодії між нашими народами. Сьогодні Європейське співтовариство об'єднує багато держав з різною культурою та історією, і питання релігії – там, як і тут, у нас, – вирішувати дуже складно. Хочеться наголосити, що без зближення, без спільної участі вирішити їх буде неможливо.

Я спробую просто щось додати до того, що Ви сказали. Я хотів би сказати, що перед державою завжди стоїть народ. Тому що без народу немає держави. І щоб був народ, потрібна душа. Душа в цьому випадку, душа народу – це загальний погляд на життя і на історію, це, якщо завгодно, загальні цінності. У цьому сенсі можна сказати, що народження об'єднаної Європи було невдалим, тому що воно почалося з економіки і занадто мало думали про те, що вона взагалі повинна мати якусь душу. Однак неможливо сконструювати єдність на матеріальних речах, тому що вона твориться на моральних і духовних цінностях. І тому зараз Європейський Союз закономірно переживає труднощі. Саме в цьому понятті «душа народу», в цьому просторі моральних і духовних цінностей і є питання про релігію.

Західна частина Європи, очевидно, секулярна і свій секуляризм показує саме в тому, що не бажає розглядати релігію як частину цих цінностей, намагається обмежити релігійність приватною сферою і вигнати її з публічного простору. І можна сказати, що Західна Європа в цьому своєму прагненні є певним винятком щодо всього іншого світу, який в цілому є релігійним. Інші частини світу, інші великі культури – чи то ісламський світ, Азія або Латинська Америка – дивляться на Західну Європу в пошуках благополуччя, але з великою недовірою ставляться до неї саме як до духовного авторитету. Сумна ситуація складається у ставленні Європарламенту до країн Східної Європи, членів Євросоюзу, який буквально шантажує уряди цих країн у питаннях матеріальної допомоги, вимагаючи ухвалення аморальних законів. Деякі уряди, наприклад Угорщини, чинять опір тиску Брюсселя і відмовилися змінити деякі положення своєї конституції. І я вірю, що стародавні традиції російського народу, взагалі слов'янських народів, так як і традиції латинських народів, разом здатні принести цей дух, цю духовність всьому людству і Європі.

 

Нерідко православні віруючі запитують нас, католиків: як ми можемо зближуватися з Католицькою Церквою, якщо вона стала такою слабкою? Чи можна сказати, що нинішня економічна криза впливає на навернення людей до Бога і Церкви на Заході?

Я згоден, що щодо цієї тенденції секуляризації ми, католики і православні, можемо робити більше і краще. Папа Бенедикт XVI багато разів писав і говорив, що Європа більше не любить себе, тому що вона не визнає свої християнські корені, а якщо в дерева перерубати коріння, то воно помирає і засихає. Ми, християни, не можемо просто бути присутніми при цьому процесі вмирання, але зобов'язані активно втрутитися. Треба визнати, що ця секуляристська присутність в Європі дуже сильно і добре організована. Зокрема, можна сказати, що європейський лаїцизм досить добре використовує у своїх інтересах так зване «гей-лобі». Це робиться заради громадянських прав і принципу недискримінації, але при цьому ці принципи інтерпретуються двозначним або відверто спотвореним чином.

Європейська культура, безсумнівно, продовжує грати всесвітню роль, хоча б у тому сенсі, що християнська культура, яка народилася саме в Європі, відображається у всіх культурах і саме християнський гуманізм, що виник як частина європейської культури, знайшов своє вираження в Декларації прав людини. І якщо християнський погляд на людину, який народився саме в Європі й звідси поширився по світу, слабшає, то це збіднює весь світ. Європа не володіє такими матеріальними ресурсами, як Сполучені Штати, наприклад, але вона володіє таким культурним і духовним спадком, без якого жодні матеріальні ресурси не здатні вирішити світові проблеми. Тому європейські проблеми – це не стільки проблеми матеріальні та політичні, але проблеми культурні та соціальні, які важливі не тільки для Європи, але і для всього світу.

У тому, що стосується другої частини запитання, – чи навертаються люди до Церкви в Європі – можу навести приклад Голландії. Ця країна з дуже сильною вірою і живою Церквою в часи Собору, згодом перетворилася на духовну пустелю. Але сьогодні, як мені кажуть єпископи, – перш за все можу послатися на кардинала Ейка, Архиєпископа Утрехта, – є дуже позитивні знаки повернення до життя у вірі, насамперед молоді. І ми – пастирі в Італії, Франції, Бельгії, Росії і так далі – повинні мати велику довіру і мужність. Один з багатьох прикладів – Архиєпископ Малинсько-Брюссельський, монсеньйор Леонар, який багато разів під час своїх публічних виступів змушений був пережити публічне приниження, – коли в нього кидали торти або обливали водою, – у той час, як він говорив про те, чому вчить Церква. І це якраз те свідчення, яке пастирі покликані нести в наш час, і, незважаючи на подібні ситуації, любити це свідчення, любити цей час, любити всім своїм серцем. Не знаю як у Росії, а в Європі в 70-80-і роки молодь абсолютно відштовхувала світ дорослих і який-небудь авторитет, але зараз можна сказати, що ситуація змінилася, тому що саме в світі дорослих молодь починає шукати для себе якісь опорні точки і в цьому сенсі ситуація, скажімо, стає все більш обнадійливою.

 

За матеріалами: www.cathmos.ru


Паломництво Святими місцями

Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць