Венедикт Алексійчук

У стосунках з Богом людина часто оцінює Творця за своїми особистими мірками і не до кінця усвідомлює зв’язок із Ним. Проте Господь не просто завжди чекає на людину – Він заохочує просити про допомогу і завжди є поруч, аби допомогти. Роздуми про це на своїй фейсбук-сторінці розмістив владика Венедикт Алексійчук  .

«Просіть, і дасться вам; шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам».Мт. 7, 7.

12 духовних порад від владики Венедикта Алексійчука, єпископа Єпархії Святого Миколая Чудотворця із осідком у м. Чикаго (штат Іллінойс, США), для вдалого і плідного завершення Великого посту.

Сучасній людині найбільше потрібно постити від власного егоїзму. У цей час вона занадто сильно зосереджена на собі, не чує голосу ближнього, зрештою, вже не чує себе. Це заважає їй краще подивитися на себе, на інших і на світ як на створіння Господа;

Що приносить нам більшу радість: брати чи дарувати? Чому ми настільки наповнюємося емоціями, коли когось обдаровуємо? Про це роздумує владика Венедикт Алексійчук, єпископ Єпархії Святого Миколая із осідком у м. Чикаго (штат Іллінойс, США), у черговому духовному дописі у власних соцмережах.

Для нас дуже мило і приємно, коли про нас інші пам’ятають, телефонують і турбуються. Нам приємно отримувати подарунки, нам важливо, щоб інші не забували про нас. І нам боляче, коли цього немає.

Ми не раз чули вислів, що Бог карає за гріхи. Коли ми говоримо, що Бог є любов, то любов не може бути, а потім переставати. Коли ми говоримо, що Бог карає, то це не Бог карає — це ми себе караємо. Своїми гріхами ми віддаляємося від Бога, стаємо далекі від нього. Наші гріхи — це наше покарання.

Погляньмо, коли ми робимо щось добре, то вмить відчуваємо радість, милість і приємність. І в той же час, коли щось робимо зле, недобре, то тоді чуємо пригнічення, депресію. Бо гріх — це щось непритаманне людині.

У новому відео на своєму ютуб-каналі владика Венедикт Алексійчук, єпископ Єпархії Святого Миколая УГКЦ з осідком у м. Чикаго (штат Іллінойс, США), роздумує над тим, без чого неможливий ні матеріальний, ні духовний успіх.

Владика Венедикт Алексійчук, єпископ Єпархії Святого Миколая Чудотворця із осідком у м. Чикаго (штат Іллінойс, США), у черговому духовному роздумі на просторах Інтернету запрошує своїх читачів застановитися про те, чи віднаходимо ми час на зупинку у житті, чи вміємо перебувати наодинці зі собою, власними думками та бажаннями, чи вміємо стишитися задля того, щоби почути голос Божий.

Апостоли, які отримали свій безпосередній досвід Бога, Добру вістку – Євангеліє, понесли її світом. Куди б вони не приходили, навертали людей до Бога. Навертали, бо несли в собі цю певність і переконаність, бо були свідками чогось.

І в нашому житті ми бачимо, що велике враження на нас справляє той, хто дає свідчення, свідчить про щось, що сталось у його житті. Ми одразу вловлюємо, коли хтось говорить з досвіду, свідчить те, що він сам пережив.

Чи можна «виміряти» любов, яку ми так ретельно плекаємо і шукаємо у своєму житті? Наскільки сильно ми любимо людей, яких зустрічаємо у своєму повсякденні? Відповідь на ці запитання прагне запропонувати владика Венедикт Алексійчук, єпископ єпархії Святого Миколая Чудотворця із осідком у м. Чикаго (штат Іллінойс, США).

Соціологія каже про те, що ми можемо якоюсь мірою виміряти все. Тому коли хочемо «виміряти», скільки в нас любови, то можемо прийти до сумного відкриття. Скількох осіб ми любимо: одного, двох, трьох?

Ціле наше життя — це подорож до вічности, яку нам приготував Господь. Тому прагнім жити цим розумінням так інтенсивно, як ми на це здатні. Допоки не усвідомимо і не відчуємо смаку вічного життя, постійно будемо незадоволені.

Багато говоримо про подвиг, стриманість, дотриманням заповідей. Також Євангеліє каже, що Царство Боже здобуваємо силою, адже воно не дається тим, які лише чекають на нього. Однак воно прийде до всіх несподівано, як суд Божий, якого ніхто не очікує.