Якби я вірив у ЗСУ, то щодня виголошував шахаду «Немає бога окрім ЗСУ, і ТЦК – пророк його».

На щастя, я вірю в істини католицького Магістеріуму, а не в ЗСУ. Утім, я міг би мати елементарну повагу до тих, хто вірить саме в ЗСУ. Проблема в тому, що ці віруючі здебільшого не визнають наведену вище шахаду.

Дуже хорошу характеристику віри в ЗСУ без віри в ТЦК дав один мій знайомий оператор ПТРК. Він прирівняв таку релігійність до релігійності тих, чиє умовне християнство обмежується освяченням пасок на Великдень.

Це «християнство» доволі популярне. До храмів на Пасху ходять різні люди: від звичайних обивателів до учасників гей-парадів. Саме по собі освячення їжі не є чимось лихим. В усякому разі, точно не гірше за здорове захоплення власною армією. Воно теологічно обґрунтоване, добре підкреслює урочистість свята і служить прикладом адекватного збереження ритуалів язичництва – того, чим наші предки намагалися задовільнити тугу за Богом за умов недоступності істин Об’явлення. Чимось лихим є не те, що багато людей ходять освячувати великодні кошики, а те, що вони ставлять це освячення вище за Літургію, і їх не побачиш у церкві кожної неділі.

Значною мірою окреслена проблема зводиться до невігластва: люди не знають, чим є Літургія, не знають про обов’язок брати участь у богослужіннях кожних неділі і великого свята, не знають християнства. Але в багатьох випадках це не просте, а засадниче невігластво: люди принципово відмовляються усе це знати. Часто ця відмова обґрунтовується фразами на кшталт «Я вірю в Бога по-своєму» та «Бога потрібно мати в душі». Маємо справу з постмодерним мисленням із його невизнанням об’єктивних істин, ієрархії, авторитету, інститутів, які все це втілюють. Це, мислення, до речі, часто демонструють і практикуючі християни: вони можуть поєднувати активну участь у церковному житті з дотриманням поглядів, які радикально суперечать вченню Церкви. Можна відвідувати храм щонеділі, можна лише на Пасху, а можна і взагалі не відвідувати. Головне – робити тільки те, чого прагне твоє свавільне Я. Без урахування об’єктивних даностей.

Із вірою в ЗСУ ситуація подібна. Це дуже зручна, комфортна віра. Вона ні до чого не зобов’язує. Класичні ідеології, становлячи собою пік модерного мислення, були світським відповідником традиційної релігійності і вимагали вірності аж до смерті. Віра в ЗСУ є світським відповідником релігійності освячених пасок і ковбасок. Ця остання надзвичайно далека від релігійності християнських мучеників, аскетів та інтелектуальних світочів. Тому і її відповідник не вимагає ні ризику життям, ні самообмеження, ні, навіть, здорового глузду.

Визнати, що ЗСУ не зможуть успішно воювати без належної роботи ТЦК, означає прийняти об’єктивну даність і бути послідовним, а це для носіїв постмодерного мислення неабияке насильство над собою. Тим часом плин подій повертає нашу країну до реалій Премодерну і Модерну – реалій, у яких є неминучість, є обов’язок, є смерть. А тому охочих вірити в ЗСУ стає все менше.

Джерело: Політична Теологія