Громадська рада “Святий Юр” на єпископській хіротонії о. Петра (Лози), ЧНІ, в сокальському храмі Петра і Павла у свято Верховних Апостолів, або Роздуми про Христову Церкву
  • Нед, 22/07/2018 - 13:46

І кажу Я тобі, що ти скеля, і на скелі оцій побудую Я Церкву Свою, і сили адові не переможуть її. [Мт. 16:18]

12 липня ц. р., у величний празник Верховних Апостолів Петра і Павла, делегація Громадської ради «Святий Юр» взяла участь у Божественній Літургії в місті Сокалі (Львівщина), в часі якої хіротонізовано єпископа УГКЦ Петра (Лозу) – Чину Найсвятішого Ізбавителя Під час проповіді блаженніший Святослав (Шевчук) засвідчив, що Українська Греко-Католицька Церква в єдності з наступниками апостола Петра зуміла зберегти первісну єдність Христової Церкви. Зокрема, Патріарх сказав: «Ми сьогодні святкуємо свято єдності нашої Церкви з наступником апостола Петра наших днів. Ця католицька єдність із святішим Отцем Папою Франциском є частиною тотожності нашої Церкви, невід'ємною частиною віри Київської Церкви».

Розважання блаженнішого над знаковими для християнства постатями апостолів Петра і Павла (їх вартує прослухати в мережі інтернету кожному вірному нашої Церкви), єпископські свячення ієромонаха-редемпториста Петра й властиво сам храмовий празник у свою чергу стимулювали хвилю подальших пізніших роздумів та алюзій. Пригадуючи і розмірковуючи над пережитим цього дня, раптом згадалась сентенція, що «велике бачиться здалеку».

Спробуймо уважніше та «здалека» приглянутись до постатей Петра і Павла – і, вже володіючи двотисячолітнім досвідом християнства, оцінити їхні втрати та здобутки. Апостол Петро, звичайний рибалка, якому часами не вистачало на хліб насущний, який, хоч і володів початковою грамотою, що для тих часів було незвичним, проте все ж не вирізнявся якимись особливими знаннями чи глибиною думки, – ким він був Риму, міста, що на весь світ блистіло золотом та славою імператорів, філософів і поетів? Нужденний емігрант-заробітчанин, дилетант у світі високої культури та витончених мистецтв, погорджуваний чужинець-простолюдин, що в тогочасній суспільній ієрархії був нижчим за останнього раба на службі у високого сановника, – і ось цей «порох земний» прийшов підбити ВІЧНИЙ РИМ?!

Зблизька, з перспективи виміру людського життя, місія Петра зазнала нищівного краху, а сам він загинув ганебною та мученицькою смертю. Проте у глобальному вимірі людської історії усе виглядає в цілковито іншому, оберненому значенні. Хто нині, окрім вузьких фахівців-істориків, що спеціально вивчають той період, зможе назвати хоча б одного філософа, воєначальника чи державця тих часів? А якщо й випадково знайдеться такий, що пригадає якого імператора, то виключно у негативному світлі. Натомість, коли ми сьогодні говоримо про це вічне місто, то часто додаємо означення – «Апостольська столиця», «Петрова столиця». Тож виходячи з суто людської логіки та недосконалої людської справедливості, апостол Петро був невдахою чи, говорячи мовою сучасного світу, «лузером», але з перспективи вічності та Божого Промислу Петро виявився навіть не звитяжцем, а тріумфатором над цим світом примарного блиску золота, ницості і гріха.

Подібна ж доля чекала на апостола народів Павла. Один із інтелектуалів свого часу та визначний фарисей, який раптом відкинув перспективу блискучої релігійної кар’єри в лоні народу обраного і кинувся проповідувати Христа розп'ятого, – «для юдеїв згіршення, а для греків безумство» [1 Кор. 1:23]. Три місійні подорожі, в яких Павло здолав понад 16 тисяч кілометрів, напружене проповідницьке служіння направду визначного богослова, безнастанна й невтомна місійна праця, яка стала єдиним сенсом усього життя, – і доволі скромний результат. Так, він заснував церкви приблизно в 30 містах, але були вони невеликі за чисельністю християн, швидше «домашні»; за життя він так і не став популярним та успішним проповідником, часто його місія наштовхувалась на натовпи розлючених слухачів, котрі нерідко прагнули навіть убити його. Павла не знали за межами міст, у яких він проповідував, а деякі засновані ним громади згодом віддавали перевагу іншим проповідникам. І тільки через декілька століть виявилось, що на перший погляд малоуспішна праця Павла стала вирішальним чинником поширення Христової Церкви цілим світом, формування організованої і структурованої християнської спільноти, яка видала з себе видатних проповідників і богословів.

Подібно і в нашому житті: ми не завжди можемо адекватно оцінити наші правдиві здобутки та втрати. І те, що для світу є «глупотою», для християнина виявляється нетлінним скарбом у вічності.

Після отаких роздумів якось в цілковито іншому світлі постав цей празничний день у Сокалі. Для світу він залишився звичайним літнім днем, одним із традиційних релігійних свят та днем «робочих» свячень чергового єпископа, яких за роки Незалежності в УГКЦ хіротонізовано хіба уже зо два десятки. І подія ця для світу не така вже й значна, щоби її згадувати хоча б у регіональних засобах масової інформації.

Та все ж в історії УГКЦ це день небуденний, визначний, бо свячення ще одного молодого єпископа є свідченням особливої Божої ласки і Божої присутності в Церкві, яку століттями окупанти різних мастей гнобили та упосліджували, а московський царський та більшовицько-атеїстичний режими видали їй вирок смерті. Москва не тільки ретельно робила усе, щоби знищити цю Церкву, але й докладала надзусиль, щоби загладити навіть саме ім'я греко-католика, аби ніхто й ніколи не згадав, що за єдність Христової Церкви і за вірність Апостольському престолу Петра українці склали численні криваві жертви. Цей день єпископської хіротонії став черговим свідченням істинності пророчого бачення праведного Андрея (Шептицького) про воскресіння і славне піднесення Української Церкви, з'єдиненої із Вселенською Христовою Церквою.

День направду був величний, насичений різноманітними подіями – так що не все вдалось реалізувати із запланованого. Зокрема, цього дня на кафедральному соборі Петра і Павла планувалось освятити меморіальну таблицю праведному Андрею, однак через те, що урочистості затягнулись більш як на три години, цього не вдалось зробити. І це стало поважним недопрацюванням “церемоніймейстерів”, бо постать праведника в першу чергу заслуговує на всенародну пам'ять та пошану, адже завдяки його жертві, праці та молитвам УГКЦ накопичила чимало духовних сил, щоб витримати і вийти переможницею під час смертельного протистояння з наймогутнішою та найжорстокішою із світових спецслужб – «камітєтом государствєнной бєзопасності».

На жаль, постать праведного Андрея на сьогодні ще не вповні оцінена в самій УГКЦ і взагалі недооцінена в українському суспільстві. Політикум і культурна спільнота України ніяк не можуть збагнути, що Шептицький є тим четвертим, поряд із Шевченком, Франком та Лесею Українкою, наріжником у розбудові Рідної Хати (під цим терміном праведний Андрей розумів Україну) та одиноким апостолом релігійної єдності українців. Для Церкви праведний Андрей є не тільки одним з найвидатніших мужів віри та християнської духовності. На добре століття випереджуючи свій час, він розробив, а подекуди й до деталей опрацював і випробував стратегії економічного, громадсько-культурного, суспільно-політичного, харитативного, душпастирського, екуменічного життя Української Церкви. Ця велетенська теоретична та практична спадщина митрополита ще недостатньо вивчена та використовується в наші дні. Ми можемо лише гадати, наскільки вище піднялась би наша Церква нині, якби ще чверть століття тому якнайпильнішу увагу було би приділено цій постаті.

Але попри мимовільні, а подекуди й об’єктивні, наші недопрацювання велич митрополита Андрея щоразу гучніше починає промовляти до тих, кому небайдужа доля України, її народу та її Церкви, і цей голос зринає з тисяч юнацьких уст в часі проведення наукових конференцій під духовним патронатом праведного Андрея. І саме ці молоді люди уже невдовзі стануть будівничими нової України, скріпленої на засадах справедливості та християнської моралі.

Зенон БОРОВЕЦЬ, катехит, член ГР “Святий Юр”


Паломництво Святими місцями

Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць